Сім’я з Волновахи дізналася про те, що таке бойові дії, ще у 2014. У 2022 році — вони знову були вимушені ховатися від російських обстрілів у підвал. Весну сім’я також зустріла у сховищі: «Це був особливий день. Я потім жартувала, що нас так привітали з весною. Гепало так, неначе вони вирішили стерти місто з лиця землі». Під час мінометного обстрілу поранення зазнав чоловік героїні.

Своєю історією вона поділилася з журналістами «Нова Доба», які зафіксували ці свідчення разом із документаторами Черкаської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Початок повномасштабної війни

– Почнемо з запитання, яке вже стало сумною традицією для подібних розмов. Із чого для вас почалася повномасштабна війна? 

– О шостій ранку 24 лютого ми прокинулися не від будильника. Це був вибух. Дуже потужний. З боку залізниці. Вона недалеко від нашого дому. Удар був настільки сильний, що задрижав весь дім. Вікна, на щастя вціліли.

– Стріляли по Волновасі? 

– На той момент ще ні. Думаю, це був випадковий «приліт». Обстрілювали Новотроїцьке. При чому просто шалено. Це селище кілометрів за тридцять від нас. На той момент там проходила умовна границя між ДНР і нами. 

– Що було далі? 

– Більш-менш звичайний ранок. Чоловік пішов на роботу. Але ненадовго. Скоро повернувся. Їх відпустили, але сказали лишатися постійно на зв’язку. Чоловік у мене працював на відновлювальному потягові. Якби десь сталася аварія, чи поїзд зійшов з рейок, то він мав їхати і підіймати локомотив та вагони. 

– Чим займалися ви? 

– У нас із чоловіком невелика власна справа. Інтернетом займаємося. Прийшли хлопці, які монтують і налаштовують техніку. Ми обговорили ситуацію, намагалися якось спланувати подальшу роботу. Потім розійшлися. В принципі, до вечора був звичайний день. 

– До вечора? 

– Так. Увечері ми почали чути прильоти. Хоча ще не могли зрозуміти, звідки саме і куди прилітало. Потім заїхала сестра за племінницею. Вона часто залишає малу в нас, коли їде на роботу. Ми домовилися, що зранку вона як завжди завезе дитину. А о 22.00 вона зателефонувала і сказала, що плани змінилися. Її терміново викликають на роботу і треба залишити дитину на ніч.  Я, звісно, погодилася. 

– Ніч пройшла спокійно? 

– Відносно, звісно, але порівняно з тим, що було далі, то так. О дев’ятій ранку знову зателефонувала сестра. Була стурбована. Сказала: «Терміново збирай дитину. Щойно прилетіло по хлібозаводу. Він поряд біля нашої установи. Нам сказали вивозити родини з міста». Вона приїхала, забрала доньку і поїхала. Ми лишилися. 

– Коли почалися масовані обстріли Волновахи? 

– Після обіду. Це були перші прицільні обстріли. Вже не випадкові. Мої рідні постраждали одними з перших. Прилетіло у двоповерховий багатоквартирний дім, в якому жила мама. В її квартирі від вибухової хвилі відірвався і впав балкон. Вікна повилітали в усьому домі. Були руйнування скрізь. Та найгірше довелося нашому сусіду, який працював в ДСНС. Він саме поставив машину у дворі і заходив у під’їзд дому. Трохи не встиг сховатися. Отримав дуже сильні поранення. Наскільки я знаю, то він прожив ще два місяці, але був у стабільно важкому стані. Зараз його вже немає. Це один з перших цивільних волновахівців, якого вбили росіяни в повномасштабній війні. Найсумніше, що цей дім попав під атаку через когось із своїх. 

– Ворогів навів хтось із місцевих? 

– Ну, точно я сказати, звісно, не можу, але спілкувалася з сусідкою, яка жила поряд з моєю мамою. В неї квартира вигоріла повністю. Але це вже було пізніше. А тоді вона була вдома. І перед самим обстрілом чула голоси в посадці, що неподалік від дому. Там переговорювалися люди. Когось запитували: «Хто ти? Ти що тут робиш? Ти що, наводчик?». А потім було чутно, як хтось почав тікати, а йому навздогін – автоматні черги. Думаю, це дійсно міг бути хтось із своїх, хто наводив ворожі гради. Справа в тому, що неподалік від цього дому лісорозплідник. Він належав залізниці. Там вирощували дерева, кущі, квіти для потреб залізниці. А ще… Думаю, зараз вже можна казати. Там до 2014 року розміщувалися військові. Про це знали лише місцеві. Зрадник теж знав. Росіяни той розплідник потім повністю знищили. Не просто градами. З літаків бомбили. Це було дуже страшно. Літаки летіли дуже низько, з них вилітали бомби, а потім були вибухи. Гуркіт стояв такий, що передати неможливо. Щоправда, то все було даремно, бо там, крім рослин, вже давно нічого живого не було. 

«Ми вже трохи навчені з 14-го року, знаємо, як треба»

– Давайте повернемося до вашої історії. Як удалося пережити обстріли? 

– Ховалися в підвалі. 25 лютого, коли почалися постійні обстріли, ми зрозуміли, що лишатися вдома смертельно небезпечно. Тоді ще в нас був інтернет, світло. Люди викладали в мережу відео прильотів. Це було жахливо. Зрештою мій чоловік, сказав: «Це надовго. Будемо готувати підвал». 

– Тобто у вас було власне сховище? 

– Можна і так сказати. В нас окремо був підвал. Ми вже трохи навчені з 14-го року, знаємо, як треба. Тому він був не під домом, окремо у дворі, щоб не привалило. Ми спустили туди запас води, акумулятор, зробили настил, позастеляли. Я зателефонувала брату з невісткою: «Що ви там? Є де заховатися?». Не було. Тому вони взяли документи, найцінніші речі і прийшли до нас. До вечора 25-го ми вже переселилися в підвал. 

– Наскільки безпечно там було? 

– Краще, ніж в домі, тихіше. У нас навіть було світло, коли у місті його вже вимкнули. Це сталося 26-го, зранку, десь о 9-ій. Щось перебили і місто лишилося без живлення. Потім обстріл трохи стих. Ми запустили генератор, приготували їжі на кілька днів наперед, знайшли вогнегасник. Наче відчували, що він нам знадобиться. 

– Була пожежа? 

– Майже. Ми встигли врятувати дім. Одним з уламків від граду, або я не знаю, від чого, перебило газову трубу. Він під тиском почав вириватися назовні. Чоловік вискочив зі сховища і під обстрілами знайшов драбину, поліз і перекрив кран. Це просто диво, що той газ не загорівся. 

– Він у вас сміливий. Не кожен би зорієнтувався, що потрібно робити в такій ситуації. 

– Він залізничник. Працював на аваріях потягів. Має великий досвід роботи в екстремальних умовах. Саме тому увечері 26-го йому зателефонували з роботи. Начальник. Сказав, що колективно вирішили охороняти свій поїзд і оперативно готувати його до переведення на станцію в Пологах. Чоловіка просили вийти на чергування вночі. Він погодився. Почав збиратися. Але вийти йому так і не вдалося. З 6-ої вечора і до ранку не вщухали гради. Обстріл був надзвичайно потужний. Вийти зі сховища просто не можна було. Навіть стіни підвалу вібрували від деяких ударів. Це тривало до ранку. Потім трохи затихло. Чоловік виліз на дах будинку. 

– Виліз на дах? Напевно, щоб оглянути ушкодження? 

– Та ні, щоб відправити повідомлення. На той час зв’язок вже був дуже слабким. То ми набрали на телефоні багато повідомлень і повідправляли різним людям. А потім чоловік поклав телефон у кишеню і поліз на дах. На самий верх. Там апарат спіймав мережу і автоматично повідправляв всі послання. Я ж кажу, ми вже переживали обстріли і переховування у 2014-му році. Трохи маємо досвід виживання в бойових умовах. У першу чергу ми мали заспокоїти дітей і повідомити їх, що ми живі, здорові й в безпечному місці. 

– А діти були не з вами? 

– У Бердянську. Вони теж натерпілися горя, коли російські терористи захопили місто, але про це я розкажу трохи згодом. 

– Добре. Тоді повернемось до вас. 

«Вони просто розбивали цивільне місто»

– Повернемось. 27-го та 28-го була така жесть, що не передати. Обстріли були такі, що на вулицю не можна було вийти. Ми навіть уночі не могли спати. Здавалося, що наш підвал в епіцентрі бурі. Не просто гуркотіло. Під нами двиготіла земля. Якщо до цього ми могли визначати, хоч звідки летіло, то зараз здавалося, що вибухає скрізь. А потім раптово задзвонив телефон. 

– Той, який був без зв’язку? 

– Саме так. Зв’язок з’явився. Телефонувала сестра. Та, що виїхала з донькою на початку обстрілів. Каже: «Волноваха вже повна денеерівцями. ЗСУ не контролюють місто. Швидко збирайтеся, поки є можливість виїхати. Наші домовилися про зелений коридор.» Легко їй було казати. А ми не могли з підвалу вилізти. 

– Ви знали, звідки стріляють і чим? 

– Тоді ми думали, що відбувається перестрілка між нашими військами і російськими. Але потім, коли вже з’явився зв’язок і ми змогли зідзвонюватися зі знайомими з навколишніх сіл, то зрозуміли, що ЗСУ в цьому участі не брали. Волноваху просто розстрілювали нападаючі. Мабуть, вони вважали, що таким чином атакують українські війська. От тільки військових у місті не було. Вони просто розбивали цивільне місто. Потім, коли обстріли трохи затихли, зайшли вже й військові. Тільки не наші. 

– Ви бачили окупантів? 

– Техніку. Здається, це були БТРи. Три. Вони просто їздили по колу навколо нашого кварталу. Я так і не зрозуміла навіщо. Точніше два їздило, а один стояв захований під берізкою. Може, то була якась військова хитрість в російському стилі, я не знаю. Але це було дуже дивно і страшно. Нам сусід сказав. Він намагався пробратися в магазин під час того затишшя, але марно, бо магазин вже був розбитий. Ми теж вибралися з підвалу на кілька хвилин подихати. Але не надовго, бо потім знову почався обстріл. 

Мінометний обстріл

– Весну зустріли ще у сховищі? 

– Це був особливий день. Я потім жартувала, що нас так привітали з весною. Це був жарт в стилі «щоб не плакать, я сміялась». Цілий ранок не вщухало. Гепало так, неначе вони вирішили стерти місто з лиця землі. Потім раптово все затихло. Дуже страшно, але ми змушені були вийти. Закінчилася їжа. Дорослі могли б і так перебитися, але з нами були діти. Їм потрібно було приготувати щось гаряче.   

– І ви вийшли з підвалу, щоб приготувати їжу? 

– Чоловік розпалив вогонь в мангалі. Кажу, давай картоплі, напечемо, яйця посмажимо. Приготували. Натягали води з криниці. Ще раз подумки подякувала долі, що в нас стара криниця, звідки відра витягують дідівським способом, бо підключити електронасос уже не було до чого. Трохи підготувалися і спустилася в підвал. Дружина чоловікового брата була зовні. Чоловік мій теж лишився прикопувати жар з мангала. Ми боялися, щоб дим не видав нас, бо вже чули, що можуть робити окупанти з цивільними. Тим більше, що серед нас були жінки і дівчатка. Двоє старших дітей сиділи скраю біля ляди. І раптом почалося щось жахливе. 

– Новий обстріл? 

– Так. Цього разу били зблизька і мінометами. Ми вже навчилися відрізняти їх від градів. Раптово в сховище просто закотився племінник. Потім він схопився і кинувся за сестрою. Затягнув її. Вона кричала: «Мені боляче, боляче!». На щастя, в неї поранення були невеликі. Просто, перелякалася дуже. Потім в підвал заповзла дружина брата. Вона була вся в крові і напівпритомна. Я почала кричати: «Що з моїм чоловіком?». Вона відповіла, що він присів, дуже голосно матюкається і проклинає росіян. Зараз, коли все вже трохи позаду, саме цей момент в мене викликає усмішку. Такий він, мій чоловік… Завжди в душі — воїн, хоча й не був військовим. Навіть під шаленим обстрілом, отримавши важкі поранення він не стогнав, не плакав, він прагнув помсти ворогу. 

– Він отримав важкі поранення? 

– Так. Про це ми довідалися трохи згодом. Спочатку ми цього не знали. Почали надавати допомогу дружині брата. Зрізали з неї одяг, перебинтували рани, які були видно зовні. Я намагалася заспокоїти дітей. В цей момент почула голос брата. Як тільки він дізнався, що мій чоловік лишився зовні, то побіг за ним. А потім позвав мене. Перше, що почула, коли тихенько вилізла зі сховища, були чіткі, спокійні, рішучі накази брата: «Візьми себе в руки. Не кричи і не плач. Зараз це не потрібно. Твоєму чоловіку дуже погано. Я затягнув його в дім. Поклав на диван. Мені потрібна твоя допомога, щоб перебинтувати». 

– І ви пішли в дім, де лежав ваш поранений чоловік? 

– Коли зайшла, думала, що знепритомнію. Чоловік був весь зранений. Груди біля серця були залиті кров’ю. Так само живіт, руки, ноги. Перше що подумала: «Боже, в нас же немає стільки бинтів!» Так, ми готувалися до найгіршого, мали аптечку, але ж ніхто не думав, що доведеться перемотувати все тіло. На щастя, брат вже знав, що робити. Ми почали розривати простирадла, рушники, щоб зупинити кров. 

– А обстріл в цей час продовжувався? 

– Звісно! Чоловік лежав на дивані. В нашій кімнаті. Там, де велике вікно. Тому ми вирішили в першу чергу перетягнути його в кімнату нашого сина. Вона була більш захищена, бо не мала вікон. Потім почали обмотувати рани. Це було зробити складно. Мій чоловік – великий, сильний мужчина. А ще тоді я чи не вперше зрозуміла, що він ще й дуже важкий. Більше 130 кілограмів. Зрештою, з горем пополам нам вдалося його забинтувати. Він опритомнів. Подивився на мене і сказав якось по-дитячому: «Зайчику, мені дуже холодно. Рук не відчуваю. І ноги замерзли. Ти не можеш принести ще одну ковдру? А хоча ні… не треба. Не йди. Я не хочу лишатися сам». Це було навіть страшніше за обстріли. Я його таким слабким ніколи раніше не бачила. 

– Напевно це сталося, тому що він втратив багато крові. 

– Теж так думаю. Я одягла його, наскільки це можна було зробити, щоб не зачіпати рани, замотала в ковдру. Тільки він все одно час від часу жалівся, що мерзне. Прийшов брат. Він ходив у сховище. Там справи були не кращі. Його дружина теж швидко втрачала кров. В нас не лишалося іншого вибору, як їхати в лікарню. 

Евакуація за евакуацією

– Так і почалася ваша евакуація з Волновахи? 

– Спочатку ми планували поїхати на залізничну лікарню, адже мій чоловік працював на залізниці. Тільки зробити цього вже не можна було. Лікарню знищили. Ми зібрали документи, речі першої потреби, їжу, що залишилася і все, що було більш-менш цінним. За допомогою сусідів поклали в машину наших поранених, посадили дітей, маму стареньку. Все це робили під постійними обстрілами. По хаті переміщувалася переважно на колінах. Інколи доводилося лягати, коли по вікнах і стінам било уламками. Поки зібралися, у двір прилетіло і розірвалося дві міни. Одна застала мене надворі. Я почула гул, впала і закотилася під машину. Лежала і молилася: «Господи, тільки не по машині. Ми ж тоді не зможемо вибратися!» Бог почув, і ми змогли виїхати. 

– Куди ви їхали? 

– В районну лікарню. Ми не знали, чи вона ще ціла, але сподівалися, що там є хтось з лікарів. Доїхали до мосту. Нас зупинили військові. Спочатку дуже перелякалася, але потім дійшло – це ж наші! Вони не пустили нас на міст. По-перше, він був розбитий, а по-друге, за ним були вороги. Воїни запропонували забрати наших поранених у свою медичну машину, але ми відмовилися. Не хотіли розлучатися і боялися, що їх можуть атакувати вороги. Ми повісили на машину простирадла, поставили таблички з написом «Діти» і поїхали в лікарню, яку нам порадили військові. 

– Який це населений пункт? 

– Велика Новоселівка. Там нас зустріли військові і провели до лікарні. Вони ж допомогли вивантажити чоловіка, бо він вже зовсім ослаб, а простирадла протекли кров’ю. Його відразу забрали в операційну. Сестру брата теж. Зранку повернули в палату. Коли я зайшла, був увесь перебинтований, але притомний. Лікарі сказали, що йому потрібні ще операції, бо вони не змогли винять з нього два осколка. Один був у животі, а ще один – під серцем. Надати більше допомоги вони не змогли, а точніше не встигли. 

– Війна прийшла і в це місце? 

– Так. Четвертого березня наші військові почали відходити. При відступі планували підривати мости. Наступного дня зранку нам порадили евакуюватися. Ми вирішили їхати своєю машиною. Їхали колонною. 5 «швидких» і ми. Всі були заповнені пораненими. Зрештою ми потрапили в Мирноград. Тут було краще медичне обладнання. Лікарям вдалося провести складну операцію і витягти в чоловіка з живота осколок. Потім його почали готувати до нової операції, щоб витягнути рідину, яка набралася в грудях. Та найбільше лікарів непокоїло його серце. Воно було занадто велике, але чому, зрозуміти вони не могли. Нам сказали, що в принципі нічого небезпечного для життя чоловіка в його стані здоров’я лікарі не бачать. Порадили трошки почекати, доки загояться рани, а потім пройти обстеження. Наступного дня ми побачили, що лікарі почали готувати бомбосховище в лікарні і зрозуміли, що потрібно знову евакуюватися. Вирішили відправитися в західні області. У нас там були друзі, які запросили до себе. По дорозі чоловікові стало зовсім погано і наш відпочинок завершився ще до його початку. 

– Розкажіть детальніше про те, коли чоловікові стало гірше? 

– У Новоархангельську. Це за 40 кілометрів від Умані. Ми залишилися тут переночувати і зробити перев’язку, бо не хотіли їхати по темряві і під час комендантської години. Тут жила наша знайома, яка трохи раніше евакуювалася з Волновахи. Нас поселили в центрі допомоги ВПО, перев’язали, нагодували. Вже зібралися вкладатися спати. Раптом чоловікові стало погано. Він попросив викликати «швидку». Слова лікаря після огляду шокували: «До ранку може не дожити! Їдьте у великий центр, де є більш якісне обладнання. Там вам можуть допомогти». І ми поїхали у Вінницю. 

– У Вінниці вже нарешті змогли визначити, яке саме поранення було найнебезпечнішим? 

– Так, змогли. На жаль… Майже відразу, коли медики оглянули чоловіка, було зрозуміло, що все дуже серйозно. Їх зібралося дуже багато. Вони переглядали записи, читали папери, які вже в нас були, оглядали його. Потім хтось випадково помітив, що ми сидимо в коридорі і сказав, що нам зараз краще зайнятися собою і відпочити. Ми так і зробили. Відвезли дітей, погодували і прилаштували на ніч. Зранку чоловіка перевели з Лікарні швидкої допомоги в Обласну клінічну лікарню імені Пирогова. Відразу в реанімацію. Аналізи показали, що в нього дуже високий рівень цукру в крові – 22. Це було дивно, бо він інколи не мав проблем з цукром. Потім почав хаотично стрибати тиск і відмовили обидві нирки. 

– Тобто стан чоловіка раптово і критично погіршився? 

– Погіршився – це дуже м’яко сказано. Після діалізу до мене підійшов анестезіолог і сказав прямо: «Він ще живий, але його тіло вже помирає. В нього всі показники на дуже низькому рівні. Він просто живий». Цього думку розділяли й хірурги. Вони довго радились, чи варто взагалі братися за операцію, але зрештою вирішили спробувати. Втім мені сказали відразу, щоб не чекала на чудо. А я все одно чекала. До останнього. Це було в 5 годин вечора. Його навіть не перекладали на каталку, щоб зайвий раз не рухать. Повезли прямо на ліжку. Він був абсолютно свідомий. Весь обплетений дротами, трубочками. Посміхнувся мені і сказав: «Зайчику, я тебе сильно люблю. Бережи дітей». Це були його останні слова.

– Врятувати лікарі його не змогли?

– Я думаю, вже фактично не було що рятувати. Він тримався лише на волі. Коли свідомість вимкнулась від наркозу, тіло здалося. Операція тривала 5 годин. Лікарі робили все, що могли, але організм вже був знищений. Мені потім розповіли, що з легень дістали 700 грамів крові і стільки ж із серця. Ця кров була з гноєм. Були повністю зруйновані внутрішні органи, пошкоджені кровоносні судини, навіть руки від плечей і до пальців були такі, наче вигнилі зсередини. Я потім розмовляла з патологоанатомом. Він казав, що ще не бачив такого. Печінка і нирки були повністю білі, як в людини, яка отримала смертельну дозу отрути. 

– Отрути? Але ж його поранили! Чому він помер від отруєння? 

– Цього мені не сказали. Але в лікарів є підозра, що деякі з мін, якими росіяни обстрілювали Волноваху, були начинені ще й якоюсь отруйною сумішшю. Саме одна з таких і потрапила під серце моєму чоловікові. А потім ця отрута вбила його. Згодом я згадала, що він постійно просив пити холодної води. У нього мерзли руки і ноги, але всередині все горіло. Він мав дуже сильний і здоровий організм, тому зміг довгий час боротися з осколками всередині себе. Якби не ця гидота, якою вони начинили міни, він зміг би видужати. А так, в нього не просто не було шансів, можна стверджувати, що він вже помер в той момент, коли в нього влучив той осколок. Жила сама свідомість, воля, яка тримала тіло на цьому світі. 

«Я дуже боюся дізнатися цю правду»

– Як далі розвивалися події? 

– Після операції він прожив кілька днів, але до тями так і не прийшов. 20 березня його не стало. Ми поховали його. Тоді майже місяць чекали, доки діти вирвуться із окупованого Бердянська. Це довга і не менш жахлива історія. Вони й зараз не розказують всього, що пережили. Єдине, що кажуть: коли побачили український блок-пост, то вибігли з машини, цілували прапор і обіймали військових. А ще вони й досі сплять одягнуті. Пішла увечері, помилася, потім одягнула білизну, штани, сорочку, кофту… Запитую: «Донечко, ми ж тут у відносній безпеці. Нам не доведеться схоплюватися і тікати кудись. Ти можеш розслабитись». Каже: «Мамо, я все розумію, просто не можу заснути, якщо роздягнена. Я боюся, що знову почнуть вриватися в дім здоровенні бородаті мужики з ножами і автоматами, переривати все, шукати якісь «символи нацизму», витріщатися брудними поглядами, чіплятися, погрожувати. Не хочу їх провокувати нічим. Краще я заховаю своє тіло одягом. Так безпечніше». Вони досі мені не розповіли всієї правди про те, що пережили, і знаєте… інколи бувають моменти, що я дуже боюся дізнатися цю правду. 

– Скажіть, аби була можливість звернутися до того, хто розпочав цю війну, що б ви хотіли йому сказати? 

– В мене лише одне запитання. За що? Я жила в чудовому місті мого рідного Донбасу. Була успішною людиною, яка важко працювала все життя, щоб мати хорошу роботу, щасливу родину, відчувати тепло близьких людей поряд. За одну мить я втратила все. Чоловіка, дім, роботу. Фактично все! Навіщо? Від чого потрібно було мене звільняти? Від мого життя?

Розмову записав Владислав Бедринець за аудіоматеріалами героїні публікації.

Якщо ви теж стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, повідомте про це. Напишіть нам на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 35 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.