У стінах Мелітопольського КПЗ лунає гучна музика та болісні стогони. Гучною музикою російські військові намагаються заглушити крики полонених під час тортур. Це пережив і Максим Іванов, мешканець Мелітополя, який перебував у неволі 57 днів. Чоловіка разом з дівчиною затримали, коли вони розклеювали в окупованому Мелітополі листівки до Дня Незалежності України.

Крізь що довелося пройти чоловіку за два затримання та як він добирався до Запоріжжя після звільнення — Максим Іванов розповів документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини. Його свідчення зафіксували в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Вийшли до магазину і опинилися в комендатурі 

Максим Іванов та Тетяна Бєх в окупованому Мелітополі не боялися завадити росіянам чи насолити їм. Вони вмикали українську музику, ходили вулицями міста з українським прапором та кидали з балкона каміння по російських військових, які проходили повз.

— 9 квітня 2022 року ми з моєю дівчиною, Бєх Тетяною, вийшли в магазин з українським прапорцем. Я помахав тим прапорцем росіянам. Зупинився БТР, там було десь 8 покидьків. На них була російська військова форма, з російськими прапорами-нашивками на плечах. Обступили і сказали, що забирають нас. Приїхала їхня військова вантажівка, нас туди закинули і повезли до комендатури. Це була вулиця Івана Алексєєва в м. Мелітополі, Запорізької області. Раніше там був паспортний стіл. Нам сказали, що випустять тільки тоді, коли ми вивчимо гімн Росії. В телефоні в мене знайшли підписки на багато українських пабліків, переписку зі знайомим із Севастополя, де я обзивав російських військових. За це мене побили гумовими кийками по ребрах, по ногах. Тетяну відпустили ранком, а я ще день там пробув. 11 квітня 2022 року мені повернули речі й відпустили додому.

«У них, мабуть, була команда зробити з мене каліку»

Це був не єдиний раз, коли Максима і Тетяну затримували. Незадовго до Дня Незалежності України Максим та Тетяна вирішили привітати містян.

–  22 серпня 2022 року ми з Тетяною розклеювали українські листівки з привітаннями. Раптом приїхала їхня міліція. З машини вийшли двоє в балаклавах, повалили нас на асфальт, почепили кайданки. Тетяну посадили на заднє сидіння, мене – до багажнику. 

Окупанти повезли Максима і Тетяну до поліцейського відділку на вулиці Чернишевського в Мелітополі. 

– Півтори години ми стояли біля стіни і слухали всіляку гидоту у свою адресу. Тетяну повели на допит, а мене закинули до гаражного приміщення. Там було близько 20-ти людей. Я там пробув години 2-3, а після мене теж повели на допит. Завели до великого приміщення: панорамні вікна, матрац в кутку. Напроти мене сиділи двоє російських покидьків. Одного з них звали Олександр Коваленко. Питали, чому я розклеюю ті листівки, чому маю проукраїнську позицію. Я їм розповів, що мені не подобається політика Росії до окупованих українських земель і що не бажаю жити в Росії. Після цього прийшли ще двоє. Без військової форми, але у берцях і балаклавах. Це вже були якісь російські спецслужби. Вони сіли напроти і я знову розказав те саме. Щойно я завершив, один із них встав, відкинув стіл і почав мене гамселити ногами по ребрах, в живіт, по обличчю. Це тривало хвилин 20. Все було в крові. Потім мене повернули знову до гаражного приміщення. Там я провів ніч, сидячи на стільці. Лягти я не міг, бо вже, мабуть, ребро було зламане. 

На світанку Максим почув своє прізвище. Двері відчинилися й до приміщення знову зайшли ті, чиї голоси лунають у пам’яті чоловіка й досі. Максиму одягнули мішок на голову, руки скріпили пластиковими стяжками і заштовхали в машину. Везли чоловіка довго, привезли вже до іншого гаражного приміщення. Це був район Новий Мелітополь, де в одному з гаражних кооперативів окупанти влаштували катівню. 

– Там, куди росіяни мене кинули, було ще чотири хлопці. Хтось вже сидів більше місяця, хтось кілька тижнів. За пів години ми почули стукіт. Руки поставили до стіни, ми заплющили очі – це мені полонені хлопці пояснили, що треба так робити. Мені знову одягнули мішок на голову, вивели на якесь подвір’я і почали кидати об стіну, підлогу, бити залізною арматурою. Цих катів там було мінімум четверо.

Чимось металевим били по ребрах, матюкалися. У них, мабуть, була команда зробити з мене каліку. Потім наділи мені металеве відро на голову, почали чимось по ньому гатити. Дуже було неприємно, боляче. Калатали і знущалися з мене десь пів години. Потім повернули до гаражу. Такі катування тривали 5 днів. Поламані ребра вже просто стирчали із шкіри. При цьому спав я на підлозі, на якій лежав лист фанери і кілька незрозумілих ганчірок. Хлопці, які сиділи там зі мною, казали, що їх так не били, як мене.

Шостого дня за чоловіком знову приїхали. Вкотре натягнувши мішка на голову, Максим рушив у, як йому здалося, напрямку смерті. 

—  Везли довго, щоб я не орієнтувався куди. Я думав, привезли на розстріл. Висадили з машини і сказали, щоб я пішов нащупав стіну. Я вже був певен, що це буде розстріл. Але вони так сказали, бо я зовсім стояти не міг. Я пробув біля стіни хвилин 10 і мене завели в коридор, де гучно грала музика. Потім –  до камери, де сидів чоловік 60-ти років. Він мені й розказав, що ми в КПЗ поліцейського відділку в Мелітополі, на вулиці Грушевського. 

Музику вмикали, щоб заглушити звуки тортур

За шість днів у гаражному приміщенні чоловік звик щоранку прокидатися через відлуння його власного прізвища. Після цього Максима Іванова чекали тортури. Але того дня він прокинувся від музики, яка гучно лунала ізолятором. 

— Зранку я почув гучну музику, яка зливалася з криками із сусідніх камер – там катували людей. Музику вмикали, щоб заглушити звуки тортур. Ввечері до мене знову прийшли ті, хто мене сюди привіз. Натягнули мені мішок на голову і кажуть: «Ну, пошли, поговорим!». Перевели мене до порожньої камери, наказали сідати до стіни, ноги вперед. З мене зняли капці, на ноги почепили клеми і почали бити струмом. Питали кого я знаю з СБУ, поліції, воїнів АТО. Я нікого не знав, але вони все одно пів години десь били мене. Я кричав на весь коридор. 

Максим має проблеми з серцем, тож коли вже не зміг навіть кричати, почав втрачати свідомість. Після цього його знову перевели до початкової камери. До неї періодично заходили військові, били Максима. 

— Раз на два дні кожному давали один російський сухпайок. Воно все було настільки гидке! Та у перший тиждень жовтня я почув голос Тетяни і зрозумів, що її теж сюди привезли. Її ніхто не чіпав фізично, до неї застосовували психологічні тортури. 

Йшов 20 кілометрів зі зламаними ребрами та пальцем

—  14, 15, 16 жовтня 2022 року мене дуже сильно били. Коли принесли їсти – я попросив привести лікаря, бо вже сеча складалася з крові. Наступного дня мене таки оглянули. Дали бинт еластичний і мазь – оце і вся допомога. Це було ранком 17 жовтня 2022 року. А ввечері по мене знову прийшли, одягнули мішок на голову, підняли на другий поверх, посадили за стіл, зняли мішок з голови. Переді мною поставили камеру і сказали записати відмову від російського громадянства. Пообіцяли, що зранку випустять. Я дуже радісний повернувся в камеру. 

За 29 років життя Максим не чекав жодного ранку так, як 18 жовтня 2022 року. Та до камери окупанти знову зайшли з мішком. 

—  Одягнули мені той мішок на голову, почепили кайданки на руки і посадили в машину. Їхнього водія я вже впізнав по голосу. Він сказав, що я маю дістатися підконтрольного Україні міста, щоб здавати їм позиції ЗСУ, військової техніки. Обіцяли повернути мене потім у Мелітополь, дати високу посаду, великі гроші. 

Максима привезли до Василівки, Запорізької області. Там, на блокпості, біля російського прапора, зачитали вирок, що чоловік є небажаною особою, терористичним агентом. Він пішов до Запоріжжя. 

— Так я пройшов ще 5 ворожих блокпостів, де ці буряти погрожували мене вбити. Коли зайшов у Кам’янське, Запорізької області, почалися шалені обстріли. Дрони над головою кружляли, було неймовірно страшно. Бігти я не міг, бо ноги в крові, в мозолях. Мені зламали палець на нозі і він неправильно зрісся, переламані три ребра – у мене там досі все синє. Я два місяці майже не ходив, а тут пройшов близько 20 км. Заночував я на напівзруйнованій АЗС. Пересилив себе, пішов далі. В Степногірську, Запорізької області, були вже наші ЗСУ. Я пояснив ситуацію, мене привезли до Запоріжжя. У полоні я пробув 57 днів. Дівчина – 44. 

Нині Максим проходить лікування у психіатра та приймає антидепресанти. Це допомагає йому позбавитися від нічних жахіть, у яких чоловіка досі переслідують катування.

 

Якщо ви теж є свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 70 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram — УГСПЛ пише | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube | Viber

---

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.