УГСПЛ представляє матеріал з серії публікацій по елементах перехідного правосуддя від випускників освітніх курсів Української Гельсінської спілки з прав людини: «Люстрація, амністія, прощення, історична пам’ять». 

Інститут примирення у постконфліктних суспільствах є частиною так званої концепції «правосуддя перехідного періоду». І говорити про нього треба у контексті «перехідного правосуддя» У протилежному випадку розуміння примирення може тлумачитися занадто широко та може суттєво ускладнити його сприйняття. Яким має бути примирення в Україні та який міжнародний досвід «перехідного правосуддя» ми можемо винести для себе – розглянув прокурор відділу Офісу Генерального прокурора Антін Овчаренко. 

Перехідне правосуддя в Україні та світі

Узагалі концепцію «правосуддя перехідного періоду» чи, як ще її називають, «транзиктну юстицію» (від англ. – transitional justice) складно назвати новелою для національної системи права. Певні нормотворчі розвідки відбувалися, ще у 2019-2020 роках, коли були розроблені проєкти відповідної Дорожньої карти та Закону України «Про засади державної політики перехідного періоду», проте нормативного закріплення вони не знайшли. Але вплив «перехідного правосуддя» відчувається і в Указі Президента № 119/2021 «Про Національну стратегію у сфері прав людини», і в рішенні Ради національної безпеки та оборони «Про Стратегію деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя» того ж року, у Національному плані дій з виконання резолюції Ради безпеки Організації Об’єднаних Націй № 1325, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1444-р від 28.10.2020, а також у Порядку реалізації експериментального проєкту щодо створення резерву працівників державних органів для роботи на деокупованих територіях України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 524 від 23.05.2023.

Не дивлячись на те, що державному апарату видається «перехідне правосуддя» прийнятним, тяжко сказати, що національні особливості його  застосування викристалізувалися і не потребують подальшого розвитку.  Саму концепцію можна визнати у певній мірі аморфною і, скоріше, дороговказом. Незважаючи  на те, що її вже застосовували десятки держав на практиці, а вона є визнаною на найвищому рівні (ООН), все ж таки «перехідне правосуддя» залишається системою з десятків різних позасудових та судових механізмів, які в залежності від країни завжди мають свої особливості.

Традиційно «перехідне правосуддя» поділяють на чотири елементи: репарації, кримінальне переслідування, право на правду та інституційні реформи. Такий поділ був відображений у Звіті Генерального секретаря ООН Кофі Анана від 2004 року, а сам термін «перехідне правосуддя» вперше вжив у 1995 році Нейл Крітц. Після запровадження самого терміну через два роки відбулася спроба виділити окремі компоненти системи дипломатом Луї Жуане, який у своєму звіті перед Економічною та соціальною радою ООН (ЕКОСОР) сформулював 42 принципи захисту та заохочення прав людини через боротьбу з безкарністю. У подальшому, в 2005 інший незалежний експерт Діана Орентлічер оновила перелік цих принципів, який скоротився до 38.

Окремі принципи описують різні судові і позасудові механізми правосуддя, починаючи від питань роботи позасудових комісій із розслідування і закінчуючи питаннями процедури in absentia, амністії, люстрації тощо. У цьому аспекті розгляд інституту примирення з одного боку є найпростішим у контексті «правосуддя перехідного правосуддя», але з іншого — й найскладнішим. Бо, як таке, примирення не можна віднести до одного із класичних елементів концепції. Фактично, він пронизує її усю, бо центральним її ядром є потерпілі або жертви конфлікту. Примирення є і в амністії, присутнє воно і в відшкодуванні заподіяної жертвам шкоди, на нього спрямована і діяльність, так званих, комісій правди та примирення.

Постконфліктне суспільство 

Ідея сталого розвитку постконфліктного суспільства полягає у тому, щоб воно могло об’єднатися після тривалої і безкомпромісної поляризації (панування авторитарного режиму або збройного конфлікту) заради запобігання повторення таких ситуацій у майбутньому.

У стародавні часи правителі радикально підходили до превенції конфліктів. Результати Троянської війни були настільки нищівними, що до відкриття руїн Трої у ХІХ сторіччі багато істориків сходилися на думці, що троянці — це плід уяви поета. У віках закарбувався вислів, яким закінчував кожну свою промову римський сенатор Катон Старший: «А поза тим уважаю, що Карфаген треба зруйнувати». Не дивлячись на те, що оратор не дожив до закінчення пунічних воєн, але після перемоги Рим дійсно зруйнував це величне місце, а жителів продав у рабство.

Звичайно, що в історії відомі і інші приклади. Так, Олександр Македонський  намагався не знищувати народи, а сприяти культурному обміну, щоб новий світ не представляв собою переможців і переможених.

Глобально ж підвалини для розроблення концепції «правосуддя перехідного періоду» були закладені результатами Першої та Другої світових війн. Так, після 1918 року у Німеччині та Італії були розповсюджені реваншистські настрої, які поряд з іншими чинниками призвели до повторення великої війни у недалекому майбутньому. Крім того, Нюрнберзький та Токійський трибунали нерідко називають судами переможців. І насправді, наприклад, на цей виклик не так легко знайти просту відповідь. Показово, що формула, яка була використана у Міжнародному трибуналі для колишньої Югославії у 1993 році, коли до відповідальності притягували різні сторони збройного конфлікту, у майбутньому більше не використовувалася при створенні міжнародних трибуналів та гібридних судів. Більше того, фактично інтереси простих жертв Другої світової війни  були мало враховані. Багато представників нижньої ланки, які вчинювали міжнародні злочини, не були піддані державному осуду і залишилися безкарними.

Нові виклики перед світовою спільнотою постали у 1980-90х роках після падіння диктаторських режимів у Латинській Америці та жахливих збройних конфліктів в Африці та Європі. Саме як відповідь на ці виклики і виникла «транзиктна юстиція».

Як зазначається у преамбулі Зводу принципів захисту та заохочення прав людини через боротьбу із безкарністю справедливе та міцне примирення неможливе без ефективного відновлення справедливості. А важливим фактором примирення є прощення, яке за суттю є приватним актом, коли жертва чи її законі представники знають особу, яка здійснила порушення, і ця особа визнала факти та щиро розкаялася.

Концепція прощення та примирення

Вочевидь, що жодна національна судова система не може впоратися із притягненням до кримінальної відповідальності усіх осіб, які були задіяні у вчиненні правопорушень, навіть за  комплементарної ролі Міжнародного кримінального суду або гібридних спеціалізованих трибуналів. Проте, у будь-якому разі, відбування реальної міри покарання половиною населення не може сприяти сталому розвитку суспільства. З іншого боку тотальна амністія негативно відображається на справедливості і призводить до безкарності. Водночас, сам факт публічного визнання правопорушником своєї вини і вибачення перед жертвою сприяє загоєнню душевних ран у суспільстві.

Узагалі, ідея прощення, яка є важливим фактором примирення, була запозичена «перехідним правосуддям» із Африки, а саме традиційної африканської філософії «убунту», яка ґрунтується на лояльних міжлюдських взаємовідносинах. Прикладом позасудової комісії з розслідування стала Комісія правди і примирення у Південно-Африканській Республіці, яка діяла у 1996-1998 роках. Комісія була утворена на тлі перемоги над апартеїдом і приходом до влади Африканського Національного Конгресу на чолі з Нельсоном Манделою. Мандат Комісії правди і примирення визначався Законом Південно-Африканської Республіки № 34 «Про сприяння національній єдності та примиренню» 1995 року. Комісія засідала у м. Кейптауні і до її повноважень відносилося фіксація і реєстрація свідоцтв про вчинення порушень прав людини під час реалізації політики апартеїду, застосування у деяких випадках амністії до правопорушників через звільнення їх від судового переслідування, а також визначення компенсації потерпілим та їх реабілітація.

На противагу каральному правосуддю на зразок трибуналів, які засуджували нацистських злочинців, діяльність Комісії була зразком, так званого, відновлювального правосуддя, де у центрі  стояла жертва порушень прав людини — відновлення її прав та компенсація шкоди. Назва Комісії  правди і примирення (англ.  Truth and Reconciliation Commission) дещо може ввести в оману, наче це невелика кількість членів, які проводять засідання, вислуховуючи кривдників та жертв і що така організація не потребує значних зусиль. Насправді, це досить розгалужений апарат, який складався із трьох комітетів: комітет з порушень прав людини, комітет з реабілітації та комітет з амністії. І хоча сама Комісія правди і примирення складалася із 17 членів, увесь орган налічував сотні працівників.  Під час її роботи могло відбуватися 3-4 засідання одночасно, а її діяльність широко висвітлювалася у засобах масової інформації. Свідчення правопорушників та жертв насильства транслювалися Національною радіомовленевою компанією Південної Африки у тому числі у прямому етері.

Комісія формувалася із осіб, які мали високий моральний авторитет у суспільстві. Н. Мандела призначив архієпископа м. Кейптауна Десмонда Туту, який був лауреатом Нобелівської премії миру 1984 року та визнаним у світі активістом з прав людини. Його заступником став Алекс Борейн, який був архітектором Комісії  правди і примирення, також відомий священнослужитель, борець з апартеїдом та колишній член парламенту. У 2001 році він стане одним із співзасновників міжнародної неурядової організації — Міжнародний центр перехідного правосуддя. Іншим членом став суспільний діяч, співголова на той час парламентської Демократичної партії Малан Вінанд, профсоюзний лідер, борець за права жінок Емма Машиніні та інші.

У ході діяльності комісії були заслухані десятки тисяч людей, права яких було порушено у період з 1960 до 1994 рік. Закон «Про сприяння національній єдності та примиренню» дозволяв особам, які зізнаються у вчиненні правопорушень, щиро розкаються та відшкодують збитки потерпілим, отримати амністію і уникнути переслідування у судовому порядку. У результаті до Комісії надійшло декілька тисяч звернень, завдяки яким вдалося ідентифікувати потерпілих, які навіть не зверталися із заявами. Трохи більше 10 відсотків клопотань про амністію було задоволено. Перед Комісією виступив навіть колишній державний президент Південно-Африканської Республіки Фредерік Віллем де Клерк. Водночас його попередник на цій посаді Пітер Віллем Бота назвав увесь процес цирком та відмовився приходити на слухання. Він отримав умовний термін, який проте був скасований апеляцією.

Загалом, діяльність Комісії позитивно вплинула на збереження історичної пам’яті і національного примирення. У вчиненні правопорушень зізналися не тільки особи, які підтримували політику апартеїду, а й представники Африканського національного конгресу. Постраждалі особи були реабілітовані, а також був створений спеціальний реєстр примирення, долучаючись до якого прості поліцейські та солдати режиму апартеїду та інші громадяни могли отримати спокуту. У 2000 році було створено Інститут правосуддя та примирення, який фактично став правонаступником  Комісії правди і примирення.

Перший звіт про свою діяльність Комісія надала у 1998 році. У ньому йдеться про 22 тисячі жертв та 7 тисяч злочинців. Останній звіт був у 2002 році, якій містив 250 рекомендацій, у тому числі щодо відшкодування шкоди потерпілим. У наступному році президент  Південно-Африканської Республіки заявить про компенсацію кожній з жертв у сумі, що була еквівалента кільком тисячам доларів.

І хоча Комісія  правди і примирення не виникла на пустому місці, а певним чином спиралася на досвід Греції, Аргентини та Чилі 1970-80х років після повалення там військових режимів, проте саме вона прототипом для реалізації одного із чотирьох елементів «правосуддя перехідного правосуддя», а саме права на правду.

Досвід Східного Тимору

Доволі цікавим для України є приклад Східного Тимору. Ця колишня колонія Португалії у 1975 році оголосила незалежність, після чого через невеликий проміжок часу була окупована Індонезією, до складу якої входив Західний Тимор. Ця окупація продовжувалася до 1999 року, під час якої індонезійські військові та декілька тисяч місцевих колаборантів, які влаштувалися до правоохоронних органів окупаційної адміністрації, вчиняли злочини щодо місцевого населення.

Після закінчення окупації та проведення референдуму за незалежність Східного Тимору, планувалося створити міжнародний трибунал за зразком тих, що здійснювали судочинство щодо колишньої Югославії та Руанди. Проте отримати на це одностайну згоду Ради Безпеки ООН не вдалося і мандат був наданий Тимчасовою адміністрацією ООН, яка фактично здійснювала управління державою у 2000-2002 роках. Тоді  були створені Спеціальні колегії (дві в Окружному суді Ділі та одна апеляційна — відповідно в апеляційному, в яких працювали міжнародні та національні судді). Вони займалися найтяжчими злочинами. За роки окупації за найскромнішими оцінками загинуло близько 100 тис. людей, тобто кожен п’ятий мешканець.

На тлі цього Тимчасова адміністрація ООН у 2001 році прийняла рішення про створення Комісії прийняття, правди та примирення. Колаборанти, які працювали у парамілітаристській міліції, могли отримати прощення і реінтегруватися у суспільство, якщо вони не вчиняли тяжких злочинів. Проводилися широкі слухання, де вони визнавали свою вину і могли бути долученні до громадських робіт або на них покладався обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду. Колаборанти звільнялися від кримінальної відповідальності, а у випадку вчинення тяжких злочинів за угодою з Офісом Генерального прокурора ці справи передавалися для кримінального переслідування. Угода про примирення затверджувалася у подальшому у суді.

До Комісії входило 7 членів, а також 29 регіональних уповноважених. Усі вони були громадянами держави. Головою Комісії став Анісето Гутерріш Лопес (який з 2020 року очолює парламент), який був відомим політичним діячем, а ще правозахисником. До речі, під час окупації Індонезія проводила політику обмеження отримання юридичної освіти серед місцевих мешканців, тому після здобуття незалежності країна стикнулася із проблемою професійних кадрів для роботи суддями та адвокатами. Також до складу Комісії увійшла громадська активістка Марія Оландіна Ізабель Кейро Алвес — голова організації «Жінки проти насилля», о. Йовіто Араужо — католицький священник та колишній член групи опору «Організація молоді та студентів Східного Тимору» та інші.

Робота велася за трьома напрямками. Перший — це прийняття. Багато тисяч колаборантів, які співпрацювали з урядом Індонезії, відразу після деокупації покинули територію Східного Тимору. Спокута і примирення з жертвами – стала можливістю  реінтегруватися до суспільства та стимулом для повернення. І багато колаборантів  скористалися цією можливістю. Другий — це правда. За допомогою свідчень порушників  і  жертв, установлювалася правда про порушення прав людини. У тому числі, була заявлена мета встановлення порушень, які припускалися борцями за незалежність Східного Тимору, проте такі процеси не знайшли широкої підтримки в уряді та прокуратурі. І третій напрямок — примирення. Завдяки визнанню своєї вини, щирому каяттю і прощенню зі сторони потерпілих, правопорушники отримували можливість ресоціалізуватися і отримати гідне місце у суспільстві.

Також, наприкінці своєї діяльності  Комісії прийняття, правди та примирення Східного Тимору опублікувала у 2005 році свій підсумковий звіт, в якому підтвердила десятки тисяч жертв. До Комісії звернулися більше 7 тисяч потерпілих, були проведені національні слухання, а за більше, ніж 80 випадками за тяжкістю були винесені судами обвинувальні вироки. У звіті  було надано рекомендації щодо утворення меморіалів та відшкодування збитків жертвам збройного конфлікту. 

Досвід Колумбії

Одним із найсвіжіших прикладів є досвід Колумбії. Тут неміжнародний збройний конфлікт розпочався ще у 60-х роках минулого сторіччя і  тривав більше 50 років. Головним чином, конфлікт відбувався між урядом Колумбії та Революційними збройними силами Колумбії. У свої «найкращі»  часи армія повстанців-комуністів налічувала сотні тисяч комбатантів і контролювала до третини території держави. І в 2010 році президент цієї країни після декількох військових поразок РЗС Колумбії виступив із мирними ініціативами. Цей шлях був нелегким, починаючи від конституційних висновків не на користь змін до законодавства, що пропонувалися владою, та закінчуючи невдачою на референдумі. Але врешті-решт президент Хуан Мануель Сантос домігся мирної угоди у 2016 році із застосуванням моделі «перехідного правосуддя», у тому числі щодо широкої амністії. За свій вклад він навіть отримав Нобелівську премію миру.

У цьому контексті у 2018 році була створена Комісія з’ясування правди, співіснування та неповторності. Вона складалася із 11 членів, а очолив її о. Франсіско де Ру — священик-єзуїт, економіст та філософ. На той момент уже почесний доктор Вищої ради Національного університету Колумбії. Також однією із членкинь стала Патрісія Тобон — юристка, правозахисниця та суспільний діяч. Її делегувала Національна організація корінних народів, оскільки вона була координатором діалогу між меншинами та урядом. Комісія проводила широкі національні слухання, на які запрошувала виступити як колишніх лідерів РЗС Колумбії так і проурядового ультраправого військового формування — Об’єднані сили самооборони Колумбії. Узагалі, колишні комбатанти мали можливість публічно зізнатися у вчинених порушеннях  та отримати прощення від жертв. Їх залучали до громадських робіт або компенсацій потерпілим збитків. 

Підсумковий звіт, який був представлений у 2022 році, містив не тільки інформацію про 450 тисяч жертв конфлікту, постраждалих представників ЛГБТ від сексуального насильства, позасудові страти, колумбійців, які були вимушені покинути батьківщину та викрадення людей, але й велику увагу приділили саме причинам конфлікту. Були надані рекомендації щодо інституційних реформ, у тому числі у військових та правоохоронних органах, а також щодо заборони використання приватних військових компаній державою.

Загалом діяльність деяких комісій завершувалася переданням зібраних свідчень та матеріалів до історичного архіву для збереження пам’яті народу.

Так, слід зазначити, що функціонування так званих комісій правди не є дешевим. На відміну від утримання міжнародних спеціальних судів або гібридних трибуналів їх фінансування може обходитися у десятки разів менше, проте складатиме декілька мільйонів доларів на рік. Але широкі національні публічні дискусії, із свідченнями жертв збройного конфлікту, а також осіб, які вчиняли правопорушення, як показує практика, за наявності політичної волі у першу чергу уряду, приносить свої плоди.

Висновки

Метою діяльності комісії має бути широкий суспільний консенсус, спокута порушників та прощення жертв, що забезпечить подальше примирення. Адже без правди немає майбутнього і насилля породжує порочне коло. Тяжко уявити, щоб Національний інститут пам’яті міг впоратися  із таким глобальним завданням. Ураховуючи, що  збройний конфлікт має міжнародний характер, то склад майбутньої комісії варто було б визначити з іноземним елементом, а також із національними членами, які б мали моральний авторитет у суспільстві. Очевидно, що такий процес не має бути заполітизований, а тому представники України мають визначатися серед духовних лідерів, волонтерського середовища тощо. А Національний інститут пам’яті міг би взяти на себе збереження надбання Комісії із питань правди та примирення в Україні. 

Автор: прокурор відділу Офісу Генерального прокурора Антін Овчаренко. 

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

---