До УГСПЛ звернулась родина двічі біженців – у 2014 році подружжя Ярових Михайло та Марина з сином та донькою залишили рідний Донецьк і переїхали до Ірпеня. Тут вони стали щасливими бабусею та дідусем – донька Яна народила онука. Але цього року війна не тільки знову змусила родину залишити домівку, вона забрала найдорожчих: від потрапляння в квартиру російської ракети Михайло Яровой та син Сергій загинули. Передаємо свідчення жінок щодо тих трагічних подій та розповідаємо про наші плани щодо юридичної підтримки задля покарання винних.

Згадуючи перші дні військових днів на Київщині, пані Марина зазначає, що попри палаючі одноповерхові будинки та розбиті стіни багатоповерхівок, важко було повірити, що російські війська стріляють прицільно по мирним жителям і інфраструктурі міста, де нема військових. Після того, як 25 лютого підірвали міст, де був можливий виїзд на машині з міста, а залізничний вокзал розбомбили 5 березня, евакуація стала можливою лише пішки або на машині через село Стоянка. Проте родина не наважувалася на цей крок, бо окупанти цинічно розстрілювали автівки з людьми, що намагались виїхати з небезпечного району.

Усі ці дні родина жила в паркінгу, який став укриттям, іноді піднімалась до своєї квартири.

«З кожним днем інтенсивність боїв наростала, з вікна квартири було видно все більше пожарищ та зруйнованих частково або повністю будинків. Перед самими вікнами палала криша школи №2 по вулиці Тургенівській, в якій було бомбосховище з людьми, ліворуч клубився чорний дим над міською поліклінікою по Садовій, 38», – згадує Яна Ярова.

6 березня ввечері родина пішла додому, щоб помити трирічного онука. Пані Марина, чоловік та син сиділи на кухні, донька у спальні вкладала спати маленького Михайлика. І в цей момент їх життя змінилось назавжди: в оселю прилетіла російська ракета. Після гучного розриву Яна з дитиною на руках миттєво вискочила з квартири в спільний коридор. На жаль, Михайло Яровой загинув на місці.

У Сергія ж була відкрита рвана рана живота, переламані ноги. Через декілька годин він помер на руках власної матері.

«Я дуже хотіла би спитати путіна, що він зробив би на моєму місці? Якби вбили його дитину, він би посміхався і казав би химерні виправдання своїй війні? Я народилася і виросла в Донецьку. Я – російськомовна, завжди спілкувалася тільки російською і ні разу в своєму житті не стикалася з проблемами, що спілкуюся російською.  Від кого мене спасали, від кого визволили, від мого щасливого життя? Від моїх любих чоловіка та синочка? Я звинувачую саме росію як агресора, це вона вбила моїх рідних руками аморальних солдатів своєї армії. Він вбивця!»– говорить Марина Ярова.

Після смерті рідних жінки вирішили евакуюватися заради порятунку онука. Біля місця евакуації до них до підійшли журналісти французького телеканалу ТF1, які потім зняли розлогий сюжет про трагедію родини. До медійників долучилися й журналісти ВВС News Великобританії в  Україні. Так про російські злочини щодо родини Ярових дізнався цивілізований світ. Зараз донька з дитиною та матір разом живуть за кордоном, але двічі біженки не прощають вбивства своїх рідних і борються за покарання росії за злочини: вони звернулись в кінці березня до Української Гельсінської спілки з прав людини, щоб подати позов до Європейського суду з прав людини, а також задокументували воєнні злочини армії росії у Київській області завдяки коаліції “Україна. 5 ранку”.

Сьогодні наша правозахисна організація вважає справу родини Ярових стратегічною. Чому вона є важливою пояснює адвокат Віталія Лебідь.

«На жаль, дана справа є однією з тисячі таких випадків, адже Росія завдала масових бомбардувань по цивільним об’єктам, в результаті чого загинули мирні жителі. На мою думку, усі справи, пов’язані зі збройним конфліктом, можна вважати стратегічними, адже є доказами вчинення Росією воєнних злочинів та злочинів проти людяності. Тому головна стратегія при веденні таких справ є, в першу чергу, доведення відповідальності росії на міжнародному рівні, і в подальшому–  притягнення до відповідальності осіб, які вчиняли такі злочини та віддавали накази про їх вчинення», – зазначає представниця УГСПЛ.

Задля відстоювання інтересів потерпілих наша організація зібрала необхідні докази, підготувала звернення до правоохоронних органів з метою ініціювання розслідування і надалі планує контролювати хід цього розслідування. Ми докладемо зусиль також для того, щоб родина отримала компенсацію за завдані збитки. Для цього готується заява до ЄСПЛ щодо порушення права на життя та відповідно завданого страждання родичам загиблих, а також порушення права власності, адже квартира та усе майно було повністю знищено в результаті ракетного удару.

«У цій справі ми вбачаємо порушення статті 2 Європейської конвенції з прав людини – право на життя відносно загиблих родичів та відносно самих заявників, адже вони опинилися в ситуації серйозної загрози їхньому життю і лише долі секунд врятували матір, дочку та маленького онука від загибелі. Також Статті 3 Конвенції про заборону катування: родичі загиблих зазнали невимовних страждань через втрату своїх рідних; статті 8 – порушення права та повагу до приватного і сімейного життя: родина залишилася без житла і вимушена була залишити Україну з метою пошуку безпечного місця проживання; статті 13 Конвенції: відсутність ефективних засобів захисту на національному рівні, тобто в росії, а також статті 1 Протоколу 1 до Конвенції щодо порушення права власності: знищено квартиру та усе майно, яке перебувало у ній», – роз’яснює Віталія Лебідь.

Представниця УГСПЛ також нагадує, що бомбардування мирних жителів російськими військами мало місце у чеченській війні, тому це не вперше, коли росія використовує такі методи ведення війни. Європейським судом було неодноразово визнано росію винною за авіа-бомбардування цивільного населення в чеченських містах, наприклад справи «Ісаєва проти Росії» та «Ісаєва, Юсупова та Базаєва проти Росії» , в результаті загинули сотні людей, включаючи дітей, які намагалися евакуюватися із зони бойових дій. Суд встановив, що російські війська не вжили заходів задля захисту і уникнення загибелі мирного населення під час проведення воєнної операції.

Чого очікують потерпілі? Потерпілі, як і всі жертви конфлікту, прагнуть справедливості, в першу чергу. Кожен може вкладати в це поняття своє розуміння, але для більшості, звісно, – це відповідальність за скоєні злочини.

«Жоден злочин не повинен бути забутий і це наше завдання (юристів) та усією правової системи України зробити усе можливе щоб злочинці понесли відповідне покарання», – наголошує правниця.

Статтю підготувала Тамара Харчилава, координаторка (адвокаційні програми) Програми USAID «Права людини в дії», УГСПЛ.