Чернігівець Максим Ус не вірив в те, що розпочнеться повномасштабне вторгнення Росії в Україну. 23 лютого він повернувся до Чернігова із спортивних змагань, а на наступний день планував звичні справи з дружиною Євгенією та 10-річним сином Дмитром. Проте 24 лютого життя місцевих мешканців кардинально змінилось – росіяни прорвали кордон і просувались у бік міста. Чернігів почали обстрілювати.  Гатили з артилерії, рівняли місто ракетами та авіабомбами. 16 березня сім’я потрапила під артилерійський обстріл, який забрав життя сина Максима. Уламками поранило і маму хлопчика. Свою історію чоловік розповів документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Початок повномасштабної війни

Хоча ще зранку 24 лютого стало відомо, що російські війська вдерлись на територію України, Максим в той день вирішив піти на роботу у магазин. Але вже о 13 годині дня зателефонували і сказали, щоб всі повертались додому. Разом з колегою він зачинив магазин і вони розійшлися по домівках.

Коли чоловік повернувся додому, побачив, як біля будинку метушаться люди – вони шукали укриття. Максим з родиною також вирішив знайти місце, щоб ховатись від обстрілів. Він пішов до сусіднього будинку – там було бомбосховище, яке має обслуговувати три будинки, зокрема той, в якому проживає родина Максима. Але їх туди не пустили, сказали, що місця всі зайняті. 

Згодом знайомий покликав сім’ю Максима до підвалу неподалік. Близько двох тижнів родина кожного дня ходила туди. Спочатку збиралися великими групами і сиділи на стільцях. 10-річний син Максима важко переносив перебування в підвалі. Він мав розлад аутистичного спектру, тому не розумів, що відбувається. Зміна звичної обстановки викликала в хлопчика знервованість, він не завжди реагував на зауваження і це дратувало інших людей в укритті. Тож через два тижні сім’я прийняла рішення перебувати вдома. А під час обстрілів ховались між двох стін в коридорі двокімнатної квартири. 

Увесь цей час Максим шукав можливості виїхати з Чернігова. Але вже була інформація про випадки розстрілу автівок при спробі самостійної евакуації. Родина не ризикувала покинути Чернігів – небезпека під час дороги дуже лякала дружину, тому чекали «зеленого коридору».  

Артилерійський обстріл

Щодня в Чернігові було гучно – росіяни обстрілювали місто. 16 березня в першій половині дня було дуже тихо – це насторожила Максима. Усе змінилось близько 16 години – росіяни почали гатити з артилерії. Максим припускає, що обстріл вівся з Михайло-Коцюбинська, яке тоді було окуповане російськими військовими. Орієнтовно о 20.00 почався другий обстріл. Палали будинки поряд, особливо верхні поверхи та дахи, вогонь перекидався на сусідні будівлі.  Максим думав, що снаряд може влучити в дах. Так як родина живе у двоповерховому багатоквартирному будинку на верхньому поверсі, вони вирішили спуститись нижче у під’їзд. Сховатись в підвал будинку не було змоги – його там просто нема.  

– З одного боку стояла сусідка.  З іншого боку я стояв. На вході в під’їзд у нас були металеві двері. Навпроти мене на стільці сиділа дружина, а навпроти сусідки сидів мій син. Через кожну хвилину був вибух, свист, вибух. Я затуляв вуха, щоб не оглушало. І тут прилетіло за 7 метрів від дверей. Вибухом вибило двері. Все було в пилюці, було темно, – розповідає чоловік.

Після крику дружини «нога-нога-нога» Максим увімкнув налобний ліхтарик і побачив, що дружина лежить поранена в ногу, потім перевів погляд на дитину і біля голови узрів кров, що текла.

Чоловік швидко побіг кликати на допомогу. В дворі був гараж, де переховувалися люди. Максим благав допомогти – викликати швидку, надати медичну допомогу і перенести дитину туди. Але власниця цього гаражу не дала дозволу, інші злякались, що жінка їх вижене і теж відмовили.

Максим побіг в іншу будівлю, там зголосився допомогти літній чоловік, але знову розпочався обстріл і він змушений був рятуватись. Лише з третьої спроби вдалось знайти підмогу. Декілька молодих чоловіків погодились допомогти. Поранених сина та дружину перемістили в підвал 5-ти поверхової будівлі поряд. Там була медсестра. Вона перев’язала ногу джгутом. Викликали швидку. Першим забрали сина, наступною дружину. Кожного дня Максим провідував родину в лікарні. 

Через сім днів 10-річний Дмитрик помер від осколкового поранення в голову. Євгенії спочатку надали медичну допомогу в Чернігові, а згодом колеги з роботи Максима допомогли евакуювати жінку до Києва. Завдяки цьому їй вдалось врятувати ногу. Але під час операції довелось видалити 12 см кістки.  

Життя в блокадному Чернігові

Чоловік згадує, що коли дружина перебувала в лікарні в Чернігові, там бракувало медичних матеріалів та препаратів. Лікарня працювала без світла.

Містом чоловік пересувався на велосипеді, шукав де продаються продукти. Декілька разів потрапляв під обстріли. Кожного дня о 6-й ранку займав чергу за хлібом. Найдовше стояв чотири години, щоб купити дві буханки. Води не було. Тепла також не було.

Вибуховою хвилею в квартирі Максима вибило вікна, деформувалися склопакети та дерев’яні двері. Пошкоджено дах будинку, посічено стіни, вхідні двері до під’їзду вибито.

Наразі Максим та Євгенія повернулись до Чернігова. Жінка досі проходить реабілітацію після поранення. Родина важко переживає втрату сина, життя якого забрав російський снаряд. 

Цю історію задокументували правозахисники Громадської приймальні УГСПЛ міста Чернігів, яка здійснює свою діяльність на базі ГО «МАРТ» та документатори Освітнього дому прав людини в Чернігові.

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 36 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.