Правозахисники звернулися до Конституційного суду України з вимогою скасувати радянські закони, які наші патріотичні можновладці досі використовують замість Конституції.

В Україні досі діють радянські закони. І це не метафора, а повсякденна практика. Органи влади забороняють мирні зібрання за указом Президії Верховної Ради СРСР 1988 року.

Рівно рік тому сумська влада заборонила віруючим УПЦ провести хресний хід в день пам’яті Феодорівської ікони Божої Матері, назвавши його політичним заходом. Цікаво, що заборонити захід запропонував представник ВО «Свобода» Максим Галицький “у зв’язку з напруженою соціально-політичною ситуацією в країні”.

Тут виникає питання: а як може виконавча (а не судова) влада взагалі щось забороняти? Адже існує стаття 39-та Конституції України: “Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування”. Справа в тому, що виконавча влада цю статтю ігнорує, а керується указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР”. Цей указ вимагає не сповіщення, а дозволу органів виконавчої влади. Процедура така: бажаючий провести зібрання за десять днів до нього подає заяву до місцевої Ради народних депутатів, вона її розглядає і повідомляє своє рішення за п’ять днів до часу проведення заходу. Цей радянський указ досі знаходиться на сайті Верховної Ради, і влада вважає Конституцію України нікчемною щодо нього. Другий радянський закон, який досі діє в Україні, називається “Про свободу совісті та релігійні організації”. Він був прийнятий 23 квітня 1991 року і каже, що “публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради”.

“Ці норми є рудиментом минулого, бо встановлюють дозвільний порядок проведення мирних зібрань для певної категорії організацій, а суперечить положенням Конституції України, яка каже про повідомчий порядок”, – каже директор Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини Михайло Тарахкало.

Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська звернулася до Конституційного суду із клопотанням розгялнути питання щодо відповідності Конституції України вказаних радянських законів. Вона повідомила, що за останні чотири роки вона отримала десять скарг від релігійних організацій. Віруючі повідомляють, що місцева влада регулярно забороняє їм проводити публічні зібрання, аргументуючи це указами СРСР.

Конституційний суд України запросив відповіді від декількох експертів по цьому питанню. Цілком логічно, що президент України, як гарант Конституції, визнав її перевагу над радянськими законами. На його думку, заборонити публічне зібрання має право тільки суд, а не органи місцевої влади. Позицію президента підтримали голова Верховної Ради України, Міністерство внутрішніх справ України, Всеукраїнська Рада Церков та багато інших.

Не погодилося із висновками експертів тільки Міністерство культури України, яке останнім часом фігурує у скандалах, пов’язаних із висловлюваннями та діями його чиновників. Цього разу на засіданні Конституційного суду позицію Мінкульту представляв перший заступник міністра Ігор Ліховий.

“Виходячи із внутрішньо-політичної ситуації я вважаю, що зміни до законодавства не на часі, – сказав він. – Сьогодні ми стаємо свідками неправомірної та деструктивної діяльності релігійних організацій, таких як Біле Братство в Україні та Храм Сонця у Франції. Якщо ми позбавимо органи місцевого самоврядування контролю над деструктивними сектами, то це може призвести до непередбачуваних наслідків”.

У зв’язку із цим суддя Микола Мельник нагадав Ігорю Ліховому цікавий прецедент, пов’язаний із його “папєрєдніком”. 23 січня 2014 року заступник міністра культури направив лист предстоятелю Греко-католицької церки, в якому зазначав, що релігійна діяльність священників УГКЦ на Майдані Незалежності здійснюється з порушенням законодавства України про свободу совісті та релігійних організацій. Посилаючись на 21 статтю цього закону заступник міністра наголошував, що публічні богослужіння мають проводитися тільки з дозволу КМДА. В разі якщо УГКЦ негайно не залишить Майдан, чиновник погрожував припинити її діяльність через суд.

“Чи не здається вам, що надаючи перевагу доцільності перед правомірністю та відстоюючи цей закон, Міністерство культури ігнорує Конституцію України?”, – спитав суддя Микола Мельник у Ігоря Ліхового.

Заступник міністра культури явно не очікував такого влучного зауваження від судді. Він одразу сказав, що погоджується з позицією омбудсмана Валерії Лутковської, але, за його словами, “наразі в Україні ми стаємо свідками певної неповаги з боку деструктивних організацій, активність яких в Україні сьогодні, на жаль, збільшується”. Врешті Ігор Ліховий пообіцяв, що Міністерство культури готове до ситуації, коли буде оголошений незаконним дозвільний підхід, але просить зберегти хоча б термін, протягом якого органи влади могли би оскаржити дії релігійних організацій.

Митрофорний протоієрей УГКЦ Олекса Петрів сказав, що віруючі України втішалися легкістю процедури повідомлення, а не отримання дозволу, як це наказує Конституція України. Однак, окремі чиновники, через свій правовий нігілізм, наполягають на тому, що радянські закони мають вищу силу. “Це вкрай негативно впливає на правосвідомість громадян, бо ставить їх в умови “мнимого” порушення чинного законодавства та звикання до “протиправної” діяльності”, – наголосив Олекса Петрів.

Рішення Конституційного суду у цій справі ще попереду, але позиція Міністерства культури, яке за визначенням мало би бути одним із самих передових та прогресивних в Україні, вже викликає одне серйозне питання. Чи вдалося органам державної влади своїми письмовими заборонами зупинити хоч одну акцію Білого Братства?

Текст та фото Олега Шинкаренка, спеціально для видання Лівий берег