Марія Олексіївна Шевченко усе життя мешкала в Харкові. На пенсії вона змінила шумне велике місто на тихе і затишне село Липці. Жінці хотілось спокійної старості, але в лютому її та інших українців Путін вирішив «рятувати». Марія Олексіївна пережила обстріли і окупацію та потрапила в російський полон. Жінка поділилась своєю історією з документаторами Української Гельсінської спілки з прав людини, які продовжують фіксувати воєнні злочини, в рамках глобальної ініціативи «Трибунал для Путіна».  

Про початок вторгнення 

– Я прокинулась від страшного гуркоту. Спитала в чоловіка, що відбувається? А він каже: «Гроза!». А яка гроза в лютому? Я кажу: «То ж вибухи!». Наші вікна виходять на сторону Бєлгорода, ми виглянули і побачили спалахи. Я набрала сестру, яка живе в Києві,  вона розповіла, що у них тихо. Потім мені подзвонила подруга і повідомила, що Росія почала війну. 

Про окупацію 

– Росіяни йшли колонами. Ви навіть не уявляєте скільки техніки тут було! Я стояла в дворі, вони йшли через гору, через Миколаївку, я їх бачила і рахувала – 500 одиниць техніки точно було. Мені здавалось, що якби вони стали усі навколо Харкова, то певно б оточили його танками та БТР. 

Перші солдати, які увійшли, поводили себе нормально. Казали, що прийшли нас визволяти, бо нам не дозволяють спілкуватись російською. Ми пояснювали, що це не так. А ще вони дивувались нашому рівню життя. Питали, де у нас пічки стоять? Ми показували, що у нас є газ, тому пічки нам непотрібні. Вони дуже дивувались, що у нас в селі проведений газ. Коли почали заходити буряти та чеченці, почалось мародерство –  крали машини. В мене авто нема, а машину сусіда Ігоря ми буквально розібрали на запчастини і частинками рознесли по домівках. Російські військові дуже сильно грабували дачі. Вивозили усе вантажівками. Брали все що бачили. 

У них було таке «хобі» – обстрілювати мирних. Їм треба було нас залякати, тому вони нас обстрілювали. Після кожного прильоту в якоїсь частини мешканців не витримували нерви, вони збирались і виїжджали. Мета російських військових була одна – «викурити» місцевих. Тут було 11 прильотів. Один снаряд попав у мій будинок. Я стояла біля вікна і дивилась як прилітало – це було заворожуюче. А потім бабах – в мій будинок попало. Дивом лишилась живою. Обстрілювали нас  і в день, і вночі з усіх сторін. Коли українські війська їх витіснили в травні, стало легше. 

Про полон

– Всі знали мою позицію. Для проросійських мешканців я була як кістка в горлі. Поки вони розповідали, що Харків в оточенні, що ми будемо з Росією, що в нас буде Бєлгородська область, я знала, що рано чи пізно нас звільнить українська армія. Лінія фронту розташовувалась недалеко – було чутно бої, наші були поруч. У нас в домі «кучкувались» сусіди, які були за Україну. В мене мешкали різні люди, жив прикордонник Владлен – його тричі забирали росіяни. Навіть радили змінити йому місце проживання, інакше постійно будуть приходити. Я розуміла, що колись настане і моя черга – росіяни прийдуть за мною. Так і сталось. Коли була на городі, почула, що в чоловіка питають за мене.  Я підійшла, солдати попросили показати паспорт, я пішла за ним в дім. Чоловік спитав військового, за що забирають дружину, а той відповів: «Ваша біда, що ви – українці». У нас в селі була одна жіночка, яка роздавала російську гуманітарну допомогу, то вона усіх здавала. Здала і мене. Коли вони роздавали продукти, я сказала їй: «Однією рукою дають, а іншою вбивають». Росіяни то почули. І прийшли. А я думаю, ну що вони пенсіонерці зроблять? 

Російські військові мене допитували. Питали, де мій онук Олександр. Я сказала, що він – айтішнік і зараз живе у Львові. «Ви брешете! Він у вас служить в ЗСУ», – казали солдати.  Потім говорили, що я – навідниця. Але не сходилось, бо телефон був чистий. Тоді почали казати, що такі проукраїнські люди несуть лише неприємності. 

Мене відправили у підвал.  Там ще було 11 чоловіків – п’ятеро моїх сусідів. Сиджу добу – не випускають і не допитують. Отак я і просиділа 10 днів, думала, що російські військові про мене забули.  Годували нас раз в день незрозумілою кашею, душу нема, замість туалету – відро. Вкриватись вночі було нічим, а ночі були холодні. Сидиш там і не відчуваєш себе людиною, наче беззахисна біомаса. На 11 день нас звільнили. 

Наді мною не знущались. А от хлопців допитували електрошоком, обливали водою, підвішували. Сусіда Андрія, з яким ми сиділи в підвалі, допитували вісім разів! Знаєте за що його забрали? За смс другові, де він написав: «Коли вже нас звільнять?». На останньому допиті йому дали вибір: або він йде служити в російську армію, або його відправляють знову у підвал. Він сказав, що йде додому. Ну і його кинули назад до нас. Їх цікавили ті, хто служить в ЗСУ, хто працював в поліції. А мені ж 70 років, ясно що я не служу, але потрапила в підвал за проукраїнську позицію. 

Про звільнення

– За три дні до звільнення ми почали розуміти, що щось коїться. Напередодні в підвал скинули хлопця з розсіченою прикладом головою. У нас був перекис, я обробляю йому рану і питаю: «Ну що там нагорі?» А він каже: «Там таке відбувається, там все в «200-х», «300-х», українська армія пре з усіх сторін». До того ж нас перестали випускати, не давали навіть відро з відходами винести. У нас була невелика щілина через яку можна було бачити, що відбувається надворі, то ми помітили, що військові вантажать якісь ящики в машину. Коли ящики падали, ніхто їх не піднімав. Вони похапцем збирались. Було зрозуміло, що щось відбувається. В один з таких днів відкрились двері, нам сказали: «Свобода!». Ніч, темрява, ми виходимо і нічого не розуміємо. Почали шукати документи, не знайшли. Вирішили пішки йти додому, хоча в дворі стояла машина. Але страшно було їхати, боялись що застрелять або росіяни, або свої. Коли ми прийшли додому, там теж ніхто не розумів, що сталось. А потім прийшов знайомий розвідник і сказав, що окупантів дотисли українські війська, росіяни відступили. 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину Росії, розкажіть нам це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й ми з вами зв’яжемося. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі і покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, в рамках ініціативи Т4Р, задокументувано понад 21 тисячу воєнних злочинів Росії проти України. Всі дані документатори вносять в загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим внаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо в 18 областях країни. Щоб дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.