Ми продовжуємо серію інтерв’ю із журналістами про складність соціальної тематики для ЗМІ та протидію дискримінації вразливих груп населення України. На питання УГСПЛ відповідає викладачка журналістики в Національному університеті «Острозька академія» Вікторія Назарук.

Як викладачка журналістики в Національному університеті «Острозька академія» Ви приділяєте в навчанні увагу проблемам дискримінації вразливих категорій населення України. Із чим пов’язаний такий вибір тематики?

Почну із тих часів, коли сама була студенткою. Я вивчала українську філологію, думала, що матиму справу лише із текстами, редагуватиму, корегуватиму їх, і все. Але з дитинства  стежила за новинами, мала обов’язкові вечірні перегляди теленовин на популярних каналах. Під час літніх канікул мені в руки потрапила місцева газета із оголошенням про набір слухачів до літньої Школи універсального журналіста на базі місцевого телеканалу.  Мені стало цікаво, як працюють ті, кого я бачу з екрана, як виглядає збір інформації, які теми цікаві людям. На перших заняттях я почула кілька тез, які не давали спокою. «Немає нецікавих тем і нецікавих людей, є журналісти, які не вміють ставити питання»;  «Журналістика розповідає нам, як ми живемо, ким ми є, чого хочемо або не хочемо», «Журналістика – це потужний інструмент, який дозволяє нам розуміти наші права та їх відстоювати», а ще «Журналістика не вибіркова, вона для всіх і про всіх».

Не скажу, що одразу після курсів я почала працювати у цій сфері, очевидно, на той момент мені забракло знань, інформації, але з’явився великий інтерес до того, як саме журналісти можуть докластися до висвітлення усього того, що пов’язано із правами людини. Згодом були різні тренінги, семінари. Серед них виділю кілька тих, які були дуже цінні та мотивуючі для мене. Це навчання у Центрі вдосконалення економічної журналістики Київської школи економіки, Гендерна медіа-школа Волинського прес-клубу та цьогорічний тренінг із антидискримінаційнї тематики фундації «Томсон Ройтерз». Ті знання, які я отримала, дозволяють мені писати самій і, сподіваюся, передавати досвід студентам. А окремі тези із лекцій Наталі Задерей та Лізи Кузьменко мені не дають забути про те, що будь-яка історія про обмеження, дискримінацію варта бути озвученою.

Ми повторюємо, що живемо у демократичній країні, однак, нам складно відстояти себе, ми не завжди готові нести за свої дії відповідальність, нам складно розрізнити межу між правом та обов’язком, ми не завжди спроможні розібратися без сторонньої допомоги, як діє певний закон, як і навіщо відбуваються якісь реформи, а ще, як прийняти когось, хто чимось від нас відмінний. Як на мене, журналістика – та сфера, яка за умови дотримання стандартів, етики, бажання вникнути у суть тої чи іншої ситуації, дозволяє нам не тільки проговорити певні суспільні проблеми, а й знайти способи їх вирішення.

Наприклад, ми говоримо чи пишемо, що є вразливі категорії населення. Думаю, у багатьох виникає думка: «Ага, це ті, кому ми щось винні, ті, хто на щось претендує». Однак, ми забуваємо про те, що кожен і кожна із нас можуть бути уразливими тією чи іншою мірою. Людина, яка із поламаною ногою має потрапити до кабінету лікаря, котрий розташований на 7-ом поверсі у приміщенні з опечатаним ліфтом (до речі, власна історія), мати із маленькою дитиною, котра не має змоги найняти няньку і мусить працювати, щоб забезпечити і себе і дитину, людина, котра за станом здоров’я опиняється у скрутній фінансовій ситуації, жертва домашнього насилля, яка зацькована і боїться бодай комусь мінімально звіритися, жінка, у якої виникло спонтанне бажання зайти до храму, але у неї не тієї довжини сукня, чи пара, котра спільно проживає уже надцять років, але стосунків оформити своїх законно не може. Прикладів можна наводити багато. І всі вони про вразливість і дискримінування.

Тому ми зі студентами говоримо на заняттях про те, що іноді винятковість може грати із нами злий жарт. Якщо ми акцентуємо увагу на певній групі людей, показуємо її у матеріалі, як особливу, репрезентативну, а  не як важливу частину соціуму, яка має однакові із нами права, обов’язки, потреби, прагнення, ми ризикуємо викликати у аудиторії хвилю неприйняття. Бо людина – істота ще й біологічна, наші інстинкти стимулюють нас вороже ставитися до інших. Ми не приймаємо, відкидаємо тих, хто не такий, як ми, хто живе інакше, думає інакше, потребує чогось відмінного від нас. Ми не любимо і не маємо часу копатися у обставинах життя інших людей. Це завдання журналіста. Але робити це треба обережно, чітко, доступно і так, аби об’єднати, продемонструвати, що така ситуація може стосуватися усіх. Тому, зокрема, у моєму курсі «Проблематика ЗМІ», у курсі «Права людини і медіа», який викладає мій колега Олексій Костюченко, коли говоримо про вразливість, ми намагаємося звертати увагу на те, що матеріали із акцентом на вразливість повинні об’єднувати,  стимулювати суспільство не відкидати, не стигматизувати тих, у кого її може бути більше, а показувати, що такі люди однаково цінні, вони однаково частина громади, важлива її частина.

Як на мене, журналістика – та сфера, яка за умови дотримання стандартів, етики, бажання вникнути у суть тої чи іншої ситуації, дозволяє нам не тільки проговорити певні суспільні проблеми, а й знайти способи їх вирішення.

Чому на Вашу думку, соціальна тематика загалом, та проблематика стигматизації уразливих груп, зокрема,  цікавить зараз студентів-журналістів?

Проблематика соціальна та питання стигматизації уразливих груп насамперед важлива і цікава тим, що демонструє суспільству, що немає більш чи менш важливих його частин, певних груп, каст, що коли йдеться про права людини, то їх дотримання не означає нівелювання одних і возвеличення інших. Права людини – це в тому числі про активну взаємодію, активну та розумну комунікацію та вирішення проблем, якщо вони назрівають. Водночас така тематика доволі складна, вона вимагає детально вивчення кожної ситуації, з’ясування того, як можна зарадити і чи можна, що відбувається у певній сфері. Тому не можу сказати, що ці теми цікаві значній частині студентів. Бувають розчарування ще й тоді, коли студент чи студентка дуже ідеалізовано сприймає роботу над певною темою, вірить, що може змінити ситуацію, допомогти комусь цільово, чи бодай інформаційно зрушити якісь питання. Але ці зміни не завжди помітні одразу, швидких результатів годі чекати. Наприклад, активний інтерес та грамотні матеріали, бодай про людей із інвалідністю, яких сприймають, як «обузу» чи «некорисних соціуму», про ЛГБТКІ-людей змусить подивитися глибше на певні питання, призвичаїть суспільство не «показувати пальцями».

Згадалося, як у 2012 році була у Сєроцку (Польща) на освітньому проекті, присвяченому тематиці інклюзивності в освіті. У нас тоді це слово не було настільки популярним, як тепер. Ми відвідували різні навчальні заклади. Запам’яталося, як у одній зі шкіл окремі учасники дивувалися, навіщо освіту отримують діти із певними інтелектуальними порушеннями. Вони ж не використають ці знання потім, яка із цього користь державі. Навіщо вкладати у це кошти. На що організатори проекту одразу зреагували, розповівши, як ці знання такі діти згодом застосовуватимуть і як зможуть самостійно дбати про себе, працювати, бути активною частиною громади. Для нас це досі дивно і нереально.

Чи розуміють, на Вашу думку, журналісти України, яку роль вони відіграють у формуванні ставлення суспільства до уразливих груп, та чи не провокують самі медійники стигматизацію? Що можуть робити ЗМІ, аби цього уникати?

Відповісти на це питання спробую із позицій журналістської освіти. У нас постійно дискутується її зміст, форма, якість. Багато говорять, що вона, як така, не потрібна зовсім, бо навчити людину працювати із інформацією, із джерелами можна дуже швидко. Але навчити людину розуміти, які є цінності, як із ними поводитися, що етично і допустимо, а що – ні, куди важче і затратніше у часі. І тут якраз гармонійно вплітається питання про стигматизацію. Якщо ти чітко розумієш, які є правила гри у громаді, що можна, а чого не можна, за що тебе зацькують, а що навпаки підніме авторитет, тоді ти розумітимеш, що таке гідність, совість, цінність людини.

Якщо ти очікуєш від інших поваги до себе, отже, ти теж маєш інших поважати, вміти вислухати, не кидатися одразу зі своїми установками, переконаннями. На цьому треба акцентувати під час навчання журналістів. Маючи чіткий стержень і чітке розуміння того, що людину треба поважати, ти не будеш її знецінювати, ображати, виливати на неї свій негатив. Отже, стигми ставатиме менше, матеріали будуть збалансованішими, журналісти – відповідальнішими.

Я пишаюся своїми студентами, котрі після практики приходили і казали:  «Знаєте, у цьому ЗМІ ми не будемо працювати, бо там роблять таке і таке, там поширюють певні стереотипи, цькують людей. Це неправильно, так не має бути. ЗМІ не повинні провокувати людей до ненависті, несприйняття, ЗМІ – це майданчик для діалогу усіх членів суспільства». Якщо таких принципових людей буде більше, ймовірно, стигматизації ставатиме менше, «хайпуватимемо» менше.

Уявімо, що більшість  українських журналістів почали використовувати толерантну лексику щодо ЛГБТКІ-людей, ВІЛ+ людей, секс-працівників та наркозалежних людей. Чи достатньо цього для покращення становища стигматизованих спільнот у суспільстві?

Використання толерантної лексики – це один із кроків для кращого розуміння того, що відбувається, чому ми взагалі говоримо про  ЛГБТКІ-людей, ВІЛ+ людей, секс-працівників та наркозалежних людей. Погодьтеся, є ж варіанти, коли ти не називаєш когось або щось, отже, ні людини ні явища якби і нема. Тому мовні звороти, термінологія – це вже спосіб бути побаченими та почутими. Але самої по собі лексики не достатньо. Повторю озвучену вище думку: висвітлюючи життєву історію людини, яка стала жертвою насилля, торгівлі людьми, яка є нарко- чи алкозалежною, ми не маємо перебирати на себе функції правоохоронців, адвокатів, суддів, ні. Наше завдання – говорити толерантно, послідовно, чітко, зрозуміло, а головне – правдиво, що такі ситуації є, вони не десь далеко, не на Марсі чи Юпітері, вони поруч із нами, і закривати очі, відгороджуватися не вийде, бо суспільство – строкате, різне, має різні потреби і бачення життя. І про це варто писати, знімати сюжети, передачі. Нецікавих тем і людей не буває.

Якою, на Ваш погляд, має бути позиція журналіста в процесі комунікування громадянського суспільства і влади?

Журналіст – це професійний комунікатор, він вчиться подавати інформацію так, щоб її засвоїли якомога більше людей. Однак, не завше отриманий інструментарій журналіст використовує, щоб розповісти людям правду. Із однаковим успіхом можна творити паралельну, комусь вигідну реальність. Будемо відвертими, така робота навіть часто оплачується значно вище. Кишенькових ЗМІ, журналістів, які обслуговують власників цих ЗМІ у нас чимало. Але в ідеалі журналіст  має бути місточком, інформаційним трансфером між різними частинами суспільства. Він має доносити насамперед правдиву інформацію. Є  поняття «соціальної відповідальності», яке передбачає «служіння інтересам громади», забезпечення її якісної інформацією, вчасним реагуванням на різні виклики. Звісно, це певне дуже ідеалізовано, але ми із колегами-викладачами кафедри журналістики Острозької академії намагаємося доносити думку про те, що журналіст – це не той, хто обслуговує чужі інтереси, влади, зокрема, це той чи та, хто шукає правду, навіть, коли її чути незручно, коли  вона не вигідна, але вона дозволяє нам рухатися до певних ідеалів, сприяти тому, аби права людини, гідність людини дійсно були реальною цінністю.

Інтерв’ю Сергій М’ясоєдов (УГСПЛ)

Підготовлено за підтримки Freedom House в Україні