4 березня 2022 року – назавжди змінив життя пенсіонера з Чернігівщини Миколи. В той день четверо цивільних – Микола, його син Петро, зять Олексій та сусід Павло (імена змінені на прохання героїв) – поверталися в окуповане село до рідних. Коли чоловіки вийшли на відкриту місцевість, їх почали розстрілювати російські військові, що несподівано з’явилися з-за крайньої хати. Одна із куль влучила в Миколу. Від дивом вижив, адже після поранення російські військові думали – добити його чи надати допомогу. Свою історію він розповів документаторам ГО «МАРТ», на базі якої працює громадська приймальня УГСПЛ в Чернігові, та правозахисникам Громадської спілки «Освітній дім з прав людини в Чернігові», в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна».

Окупація

Пан Микола до повномасштабного вторгнення вів активне життя. Вже вийшов на пенсію, але працював завгоспом на місцевому підприємстві, тішився онуками і у вільний час їздив у село на дачу.

24 лютого 2022 року він, як і більшість українців, прокинувся від вибухів. Зідзвонившись із рідними, вирішили перечекати бойові дії на дачі у селі. Здавалося, туди росіяни не зайдуть. Адже в селі немає нічого стратегічного чи цікавого. Але сталося інакше. 

– Ми чули, як обстрілюють Чернігів, сусідні села. Знали, що мосту вже немає. Через село постійно літали снаряди. Потім додалося брязкання ланцюгів на Десні: то росіяни будували понтон, – згадує чоловік початок окупації. – Погріб у нас ненадійний, тож донька з онуками пішла до будинку знайомих на іншій вулиці, а ми, чоловіки, залишилися вдома. 3-го березня вибухи, які дошкуляли останні дні, раптово стихли. А за 2-3 години ми почули шум за селом: лугом поїхала російська техніка.

Він подумав, що побачивши в одному погребі чотирьох чоловіків, окупанти їх розстріляють. Тому чоловіки перейшли у сусідній двір, де ніхто не жив: там скрізь була висока трава та надійний погріб. Попередньо вони домовилися, куди тікатимуть і де зустрічатимуться у випадку небезпеки. 

За кілька годин у селі вже гули БМП та БТРи. Крізь щілину в паркані Микола підгледів військові машини, на яких сиділи російські військові і стріляли по хатах та верхівках дерев. Усі четверо чоловіків зайшли до погреба і закрилися. Вже звідти Микола чув, як у його будинку тріщить скло, як зминаються, наче папір, металеві ворота… Так агресивно в село заходили окупанти.

Коли гул притихнув, Микола пішов перевірити свій двір. Побачене шокувало: двері вибиті, всередині безлад, усі речі розкидані, ворота та паркан потрощені.

– Я присів на ліжко, трохи відійти від шоку. Потім повернувся до своїх – а їх уже немає, пішли. Тож я домовленим маршрутом побіг за ними, – каже чоловік. 

Зустрілися у визначеному місці в лісосмузі. Якийсь час учотирьох вони дивилися, як палає центр села, чули, як від вогню тріщить шифер. Кожен думав про своє, про рідних, які залишилися там. І ніхто з чоловіків не розумів, куди йти і що робити далі. 

Поранення

Порадившись, чоловіки вирішили йти у сусіднє село, де жили батьки Олексія – зятя Миколи. Цей населений пункт всього за 3 км, але росіяни туди не дійшли.

Там, у дворі батьків, стояло авто Олексія. На ньому чоловіки вирішили їхати в інший населений пункт, де, за чутками, бажаючим роздавали зброю. Та її уже не було. Усі четверо повернулися до батьків Олексія. А на ранок вирішили прямувати в село, де залишалася його дружина та діти.

– Я взяв у сусіда бінокль і ми пішли. Йшли лісом, довго: залазили на дерева та дивилися, що відбувається в селі. Але геть нічого видно не було. Навіть з’являлися думки, що всіх людей забрали в полон чи постріляли. Дуже боявся за дружину та синів, – розказує Олексій, зять Миколи.

На підході до села сусід Павло побачив у одному з дворів техніку й військових. Його теж помітили. Відтак чоловіки розвернулися назад, а коли вийшли на відкриту місцевість, в них полетіли кулі. Вони впали й почали повзти.

– Їх було 8-10 людей, і всі одночасно стріляли по нам. Уявіть, кожен може по магазину куль випустив, таке стрільбище. Свистить кругом, праворуч, ліворуч, над головою… Дуже страшно. Одна з тих куль влучила мені в праве стегно. Далі через кістку вийшла в живіт, пройшла скрізь кишківник і вийшла з тіла теж через кістку трохи вище куприка, – згадує Микола момент поранення.

Росіяни підходили, стріляючи. Припинили лише, коли до чоловіків залишалося до 50 м. Микола втратив свідомість. Прийшов до тями на тому ж місці, коли російський медбрат робив йому укол. Чоловік не міг поворушитися, кров бігла з ноги та спини, все було залито червоним. Перший шок минав, все сильніше підступав біль.  

– Я відчував, де куля мені в ногу зайшла, де вона мені кишки крутила, де зі спини виходила. Я лежав отак і не розумів, що далі. Чую, один із військових каже іншому, що мене треба пристрелити. Інший відповідає – хай живе, може, вичухається. А потім вони почали сваритися «по-туземськи» через це… Так я й залишився недобитий, – ледь стримуючи емоції говорить Микола.

Чоловіка занесли в будинок. Машина його сина Петра була на ходу. Він просив росіян, щоб дозволили відвезти батька до лікарні. Але ті відмовили: попереду чотири блокпости, і там їх точно розстріляють із танка. Натомість російський медбрат запропонував вивезти Миколу у польовий шпиталь разом із їхнім пораненим. Інших варіантів порятунку не було. Тож Миколу завантажили на БМП із білим прапором та великим хрестом і повезли до річки, через понтон. Потім – в одне село, далі був польовий шпиталь у лісі. І, зрештою, – гелікоптер, який переніс Миколу через кордон.  

Білорусь 

Зранку 5 березня гелікоптери із Миколою та іншими пораненими один за одним приземлялися в Гомелі. Людей перевантажили у спеціально обладнані мікроавтобуси та повезли до госпіталя. Там було гамірно та людно. Палати вщент забиті пораненими, вони лежали навіть у коридорах. Лікарі та персонал ледь встигали обслуговувати кожного. Згодом від санітарок та медсестер чоловік дізнався, що тут працюють лікарі з Санкт-Петербургу. Загалом це був величезний лікарняний комплекс, який складався з трьох частин: воєнного госпіталя, лікарні МНС і чорнобильського відділення.

Через поранення живіт Миколи налився чимось важким і збільшився в розмірах. Оперувати треба було терміново. Але в шпиталі до операційної була черга. Тож його повезли до чорнобильського відділення. 

Після операції і кількох днів у реанімації чоловіка перевели до палати. Там він зустрів земляка: його авто росіяни розстріляли, коли той виїжджав з родиною з села. Сина вбили, а донька та племінниця змогли виїхати з ним. За кілька днів у цій же палаті чоловік зустрів ще одного жителя Чернігівщини – пораненого в руку хлопця, років 14-15. Такі зустрічі були чимось рідним, що нагадувало про дім і допомагало триматися.

Через пару тижнів Миколу перевезли в Гомельську лікарню №4, що знаходиться за містом. Там він проходив подальше лікування та реабілітацію. У закладі було чимало цивільних українців, яких російські військові спочатку мало не вбили, а потім вирішили рятувати.

– В лікарні місцеві мені допомагали. Там був гарний персонал, догляд. Медсестри приносили з дому бульйончики, мазі купували, яких у лікарні не було. Дістали телефон, щоб я міг подзвонити рідним, а то вони півтора місяці не знали де я і чи живий. Також приходили «поговорити» якісь люди, думаю, то КГБісти. Спілкувалися не грубо, але постійно допитувалися, хто в мене стріляв наші чи росіяни. Я відповів, як є. У цій лікарні я пробув 40 днів, – каже чоловік.

Микола вчився заново сидіти на ліжку, вставати, ходити. А потім на нього знову чекав вимушений переїзд, цього разу до табору при машинобудівному заводі. 

За останні майже два місяці для Миколи це вже було третє місце проживання. І з усіх воно було, мабуть, найкомфортніше. Невелика кімната на двох, ліжка, тумбочки, стіл. Туалет у кімнаті спрощував життя, бо Микола ще погано ходив після поранення та численних операцій. Їжу йому з другого поверху приносили інші пацієнти-бранці з України. Найбільше їх було зі східних областей України. 

У цьому таборі Микола пробув не довго. Чоловік дізнався, що, начебто, цей заклад орендував Червоний Хрест, а договір оренди закінчився, тож людей знову перевозили. Цього разу до геріатричного пансіонату.

Хто саме організовував переміщення людей і чи опікувався хтось централізовано українцями в Білорусі, чоловік точно не знає. Перевозили їх безпосередньо працівники лікарень або закладів, які їх приймали. Микола припускає, що частково цим міг займатися й Червоний Хрест. Кілька разів він отримував допомогу від його представників. Зокрема, перед від’їздом до пансіонату вони приносили калоприймачі, з якими мав ходити чоловік. Із побутовими проханнями можна було звернутися до представників закладів, де він перебував. Решту питань треба було вирішувати самостійно. 

– Пансіонат – це, по-нашому, будинок для старців. Зі мною туди поїхало двоє жінок з Бородянки 80-ти та 52-х років. Молодша була на інвалідному візочку.  У пансіонаті доживали віку колишні зеки, люди з певними відхиленнями, сліпі, – розповідає Микола. Тут була недобра атмосфера. Мабуть, звідти виходять тільки вперед ногами. А я, чи не перший, хто вийшов на своїх двох. 

Шлях додому

Щоб повернутися додому, чоловік мав навчитися не просто ходити, а долати великі відстані. Адже Микола мав пройти понад 1 км між кордонами України та Білорусі. Тож попри поранення, калоприймач на животі і постійний біль чоловік поставив мету повернутися додому і обійняти своїх. Тому щодня він ходив, ходив, ходив… 

Зрештою, його тіло було готове здолати такий перехід. Але додому його знову не відпускали: виявилося, його український паспорт відправили в Мінськ на перевірку. Відправили тільки зараз, через три місяці перебування в Білорусі. 

Так минуло літо і настала осінь. Микола чекав. Дні тяглися нестерпно довго. Люди в пансіонаті мали свої або батьківські спогади про Другу світову, але при цьому не соромилися виправдовувати напад Росії словами «не треба було жити краще нас». Але найбільше дошкуляла невідомість: скільки ще йому бути на чужині за 100 км від дому? 

Паспорт перевіряли три місяці. Так нічого й не знайшовши, повернули і дали добро на виїзд в Україну.

– Я на радощах подзвонив зятю, кажу буду йти. Домовилися про час. Ми збиралися виходити разом із жінкою на візочку. От уявіть: директор пансіонату привіз нас до кордону, ми проходимо білоруську митницю, там перевіряють наші сумки, залишилося забрати паспорти в останньому віконці і здолати той кілометр до нашого кордону. І тут дзвонить зять: «В жодному разі не йдіть, біля митниці все заміновано, ви не пройдете». Дзвонили всюди, шукали виходу, але заради однієї-двох людей розміновувати все не будуть. Добре, що митники не відпустили директора пансіонату, який нас привіз. А то що його робити: ні туди, ні сюди. Так ми знову повернулися в пансіонат. Морально було важко: розчарування, розпач, сум, – говорить чоловік.

Приїхавши в пансіонат, він у відчаї подзвонив сину. Той знайшов друзів – хлопці, які вже багато років жили та працювали в Гомелі, мали вночі вивезти батька з пансіонату. Микола попередив керівництво, що його заберуть, і так дістався до польського кордону. Там його зустрів син і повіз до Польщі. 

Ще пів року Микола пробув у Польщі. А на початку квітня 2023 року він нарешті повернувся до рідної Чернігівщини, де за тиждень його знову оперували. 

Інше життя

Чоловік зізнається – ця трагедія назавжди змінила його життя. З активної людини він перетворився на таку, що днями вдома. Ні на що більше немає ані сил, ані бажання.

– Раніше я міг працювати, онукам, дітям допомагати. А зараз живу на пенсію в три тисячі гривень. Отаке життя. Операції та лікування в Україні безкоштовні, щось докуповуємо, але то по кишені не сильно б’є. А ось здоров’я вже не повернеш. Рани досі болять, тривожать. І емоційно важко, – каже чоловік. 

Микола вже приїжджав до свого села, ходив по двору. А ось на місце, де його мало не вбили, піти не наважився. Не хоче згадувати пережите. 

Ця історія написана зі свідчень Миколи та його зятя Олексія, які вони надали для проєкту «Трибунал для Путіна». Задокументували свідчення ГО «МАРТ» та Громадська спілка «Освітній дім з прав людини в Чернігові» 

Авторка тексту: Наталія Найдюк 

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

---

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних.

З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 49 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ. 

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.