Прикордонні села Стара та Нова Радча на Житомирщині були одними з перших населених пунктів, куди на світанку 24 лютого вдерлись російські окупанти. З Нової Радчі до КПП «Вільча», звідки заходили російські колони, усього 12 км. А по прямій до кордону з Білоруссю лише 3 км. Тож місцеві прокинулись не від звуків далеких вибухів, а від того, що українські прикордонники прийняли бій з окупантами. Мешканка села Нова Радча Зоня Станіславівна Дехтяренко через місяць після повномасштабного вторгнення Росії втратила чоловіка. І у 78 років поранена мусила дві доби йти лісами на підконтрольну Україні територію. Свою історію вона розповіла документаторам Української Гельсінської спілки з прав людини, які збирають свідчення воєнних злочинів, в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна». 

Швидка окупація 

Світанок 24 лютого 2022 року Зоня Станіславівна не забуде до кінця своїх днів.

– Син якраз чергував на котельні. Прибігає і каже: «Збирайтесь, мамо, війна почалась». А я думаю: «Яка війна?». Коли стало там стріляти (на КПП «Вільча» – прим. ред.), то у нас у спальні підіймалась підлога від вогню, кімнати були всі освітлені залпами. Я думала, що все – я помру. 

Російські колони зайшли в Україну. 

– Вони сміло їхали на Чорнобиль по вільчанський дорозі, – згадує пані Зоня. – Коли колони йшли, ікони падали та стіни здригались. Колони довго їхали. Ми всі перелякались. Люди поховались в погреби. А літаків може 70 пролетіло – вони стріляли, але не в нас. Коли стало тихо, син запропонував виїхати. 

Зоня Станіславівна та Іван Іванович відмовились, бо не хотіли лишати господарство. 

– У мене було дві кози. Одну потім собаки з’їли, і курей теж поїли, – продовжує жінка. 

Почалася окупація. Магазини не працювали, тож місцеві жили на свої запаси. Хліба не було, але Зоня Станіславівна мала сухарі на печі. Коли ж зникло світло та газ, то до хати Зоні і Івана приходили односельчани, щоб зарядити телефони. Їхній будинок був обладнаний сонячною батареєю, тому електрику вони мали. А грілись з допомогою печі. З кожним днем окупації село спустошувалось – місцеві виходили. 

– Ми ночами не спали, – розповідає жінка. – Страшно було. Коли літаки летіли туди (на Київ чи Житомир – прим. ред.), то летіли високо, а коли повертались назад, то було враження, що у вікно залетить. Так низько летіли. 

Смертельний обстріл 

19 березня Іван Іванович пішов топити піч, а Зоня Станіславівна пішла у хлів. О четвертій дня жінка почула вибух. 

– Вікна всі полетіли, стелю трохи порубило, димоходи на хатах розвалило, – згадує пані Зоня. – Я забігаю на веранду, а чоловік лежить весь у склі та крові. Я не знаю, що мені робити, бо я його не витягну. Я лягла поруч, обійняла його і кажу: «Будемо помирати удвох». А він каже: «Ти хоч поклади голову на мене, бо ж тобі скло набереться в очі». Нога в нього була поранена. Страшне там було: плоть змішана з костю. 

Потім вони почули ще три вибухи. 

– Я підняла голову: а там – все горіло аж до неба, – розповідає жінка. 

Пані Зоня теж була поранена в ногу, але побігла до сусіда Олександра по допомогу. Той разом з товаришами прийшли до Дехтяренків, взяли двері та поклали пана Івана на них. Чоловіка на дверях віднесли в поле – боялися, що вогонь з сусідньої хати перекинеться.

– Тут літали вертольоти, а в нас на даху була сонячна батарея. То вони бачили, що чоловіки та жінки сюди ходять. Хто його знає, може вони й за те і націлились на нас, – припускає жінка. 

В надії урятувати Івана Івановича Олександр побіг по допомогу до російських військових, які стояли в селі. На прохання ті лише відповіли: «Нехай помирає».  

– Увечері чоловіка принесли з поля додому. А вночі десь о першій годині він помер. Сусіди викопали яму в дворі та поклали його туди. Трішки прикрили, щоб хоч собаки не дерли. Але не встигли закопати, бо почався обстріл, – згадує пані Зоня. – Чотири місяці чоловік лежав не похований. 

Коли обстріл вщух, чоловіки повернулись і запропонували вийти з окупованого села. 

Порятунок

20 березня вони пішли з Нової Радчі. Щоб не натрапити на окупантів, йшли через ліс. 

– Ми не взяли нічого. Навіть шматочка хліба. Я дві доби йшла у 78 років з пораненою ногою. Я просила смерті і казала хлопцям: «Кидайте мене та тікайте самі».  

На наступний день вони дійшли до села Тичків. Коли вони йшли по селу, почався обстріл.  

– Я вже думала, що тут ми зустрінемо наш кінець. Ото ідемо – летить дрон. За ним – зразу два літака з Білорусі. Саша кричить: «Лягаємо в канаву». Ми і стрибаємо туди. Літаки поскидали бомби. Бачимо – там вже горить ліс. Ми повставали і йдемо далі. Три рази падали в ту канаву, бо літаки літали, – розповідає Зоня Станіславівна. 

Лісами, полями змучені вони таки вийшли на підконтрольну українцям територію. Пораненій пані Зоні потрібна була допомога, тож її повезли в лікарню на Овруч. 

– Як мені стали перев’язку на рані робити, я й втратила свідомість, – каже вона. 

Лікарі рекомендували залишитись в лікарні під наглядом. Жінка відмовилась. Через чотири місяці щоденного лікування рана зажила. 

– Але яма на нозі лишилась. Ночами я нормально не сплю, шукаю ногою холодне місце. Стати не можу, нога як колодка, – каже вона. 

Коли Нову Радчу звільнили, Зоня Станіславівна повернулась додому. Чоловіка Івана, з яким жінка прожила все життя, нарешті відкопали та перепоховали по-людськи на кладовищі. 

Цю історію задокументували правозахисники Громадської приймальні УГСПЛ міста Рівне. 

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнних злочинів РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 36 тисяч воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.