Українська Гельсінська спілка з прав людини продовжує досліджувати проблему злочинів на ґрунті ненависті в Україні (далі – ЗГН). В рамках ініціативи #експертиза ми разом з експертами з партнерських організацій обговорюємо особливості цього складного соціального феномену. Пропонуємо вашій увазі другу частину витримки з дискусії, яка стосуватиметься питаннявидимості ЛГБТКІ спільноти у публічному просторі і супутніх проблем.

Максим Петров: Чи можемо ми сказати, наприклад, у відповідності до того, як організувався ЛГБТІ-рух в Україні ще, скажімо, в радянські часи: злочинів на ґрунті ненависті щодо ЛГБТКІ спільноти не було і раптом вони з’явилися.

Андрій Кравчук: Ну, по-перше, я хочу зауважити технічного роду зауваження щодо термінології. Коли ми кажемо «злочини на ґрунті ненависті», то ми розуміємо, про що йдеться, але непідготований слухач —може подумати, що дійсно, це злочини, які породжені саме ненавистю, це не так.

На мій погляд краще казати не злочин на ґрунті ненависті, а просто — злочини ненависті. Злочини ненависті — це злочини, які мотивовані упередженістю, можна казати, нетерпимістю, але людина, яка їх скоює — вона не зобов’язана відчувати власну ненависть до жертви цих злочинів. Вона керується саме упередженістю до певної ознаки, яка у цієї жертви є.

Щодо злочинів ненависті відносно ЛГБТІ – звичайно, вони були завжди. Просто в радянські часи ЛГБТІ не було видно. І тому ці злочини були абсолютно невидимі. Тим більше, що гомосексуальність в радянські часи була криміналізована: гомосексуальна поведінка і люди, які потрапляли в якісь неприємні ситуації, просто не повідомляли правоохоронні органи про це, бо вони були злочинцями насамперед. Не тільки ті, хто на них нападали, а вони самі були злочинцями.

Це злочин без жертви, бо постраждалих від одностатевих зв’язків немає, але це переслідувалося суворо в радянські часи. Дійсно, і такі випадки були. ЛГБТІ-спільнота існує скрізь. Вона існує в будь-якому суспільстві і незалежно від політичних його поглядів, культурних і таке інше.

Тому коли ми починали свою діяльність 20 років тому, ми починали її зокрема і з того, що налагоджували зв’язки з міліцією в Луганську, тому що навіть міліція їх і скоювала водночас.

Ми розуміємо, що з підвищенням видимості ЛГБТІ-спільноти число таких злочинів мало би зростати. Коли поступово наше суспільство лібералізувалося та відкривалося для світу, коли ЛГБТІ-люди ставали все більш видимими, ми побачили зростання числа таких злочинів, які фіксувалися і незалежними спостерігачами, і правоохоронними органами, але це були здебільшого такі, індивідуальні злочини. Тобто це були злочини, мотивовані особистою нетерпимістю до ЛГБТІ конкретних людей.

Потім ми побачили і ось це нове явище — це, яке з’явилося, на мій погляд, масово вже після 2014 року, після Революції Гідності. Політичні, ідеологічно вмотивовані злочини ненависті проти ЛГБТІ. Якщо, так би мовити, «стандартні» злочини на ґрунті ненависті проти ЛГБТІ розпорошені по всьому суспільству, не випадкові, то ці ідеологічні злочини мають не тільки конкретних жертв, але й конкретних виконавців. Це злочини з боку праворадикальних і ультраконсервативних організацій. Вони свідомо на це йдуть, і це не означає, що вони дійсно відчувають ненависть до ЛГБТІ. Ми знаємо, що, наприклад, дуже багато гомофобів серед прихованих геїв у будь-якій закритій спільноті — у церкві і так само в праворадикальних організаціях. Тобто вони можуть навіть самі бути геями, а вони ці злочини скоюють не через свою особисту нетерпимість, а через те, що вони поділяють певні ідеологічні установки.

Максим Петров: Зараз у суспільстві триває активна дискусія з приводу того, яким чином можна комунікувати з праворадикальними організаціями. Чи є якісь варіанти для того, щоби змінити ситуацію?

Андрій Кравчук: Ну, по-перше, на мій погляд, насамперед треба просто з цим боротися. Треба налагоджувати відповідну політику правоохоронних органів. Ми бачимо, що вони дуже часто займаються просто бездіяльністю, коли стикаються із злочинами ненависті, з ідеологічними злочинами ненависті.

Коли це звичайний злочин ненависті, наприклад, когось побили, то це розслідується, але коли це напад організований на публічний ЛГБТІ-захід, то поліція дуже часто не може встановити винних. Хоча вона знімала все це, є фото-/відеодокументування інциденту. Поліція відпускає затриманих нападників. Потім ці злочини просто не розслідуються.

Нещодавно ми отримали відповідь від Вінницької поліції, яка розслідує напад на самих себе: ми намагалися провести тренінг для Вінницької поліції. Захід був зірваний з боку праворадикальної організації, і поліція нікого не встановила: ані злочин, ані винуватців, навіть не встановила подію злочину. Тобто вони закрили кримінальне провадження через відсутність події злочину, хоча вони самі були постраждалі від цього злочину.

Також це потребує зміни у законодавстві, бо наше законодавство дуже недосконале щодо злочинів ненависті.

Що таке злочини ненависті? Це звичайний злочин, який фігурує в Кримінальному кодексі України (ККУ), але мотивований саме нетерпимістю. Тобто такі злочини, які мотивовані нетерпимістю до певної ознаки, мають каратися жорсткіше. Але ККУ передбачає лише чотири ознаки, які захищені від злочинів ненависті, це: раса, національність, релігія та стать. Все.

Будь-який злочин ненависті за іншими ознаками не розглядається українським законодавством як злочин ненависті. Відповідно він розслідується як звичайний злочин і карається як звичайний злочин. Це той недолік, який мав би бути виправлений вже чотири роки тому, згідно з Планом дій у сфері прав людини, але цього не відбулося.

Треба також змінювати наше суспільство. Бо ці злочини ненависті, наприклад, щодо ЛГБТІ — велика частина з них ідеологічно мотивована. Тобто треба боротися з цією ідеологією. І, коли держава не звертає уваги на поширення цієї ідеології серед молоді, то, звісно, ці люди потім виростають, і займаються цим, вербують собі нових прихильників. Тобто треба працювати так само і з суспільством. Це теж обов’язок держави і громадянського суспільства. Зі свого боку ми робимо що можемо. Але нам потрібна більш активна допомога з боку держави.

Максим Петров: Пане Андрію, якщо брати до уваги безпосередньо ЛГБТІ-спільноту. Чи можемо ми говорити про те, що одним із способів вирішення проблеми покращення поінформованості суспільства є те, що представники спільноти би ставали більш видимими. Однак із цим зростає загроза фізичної розправи, самих злочинів на ґрунті ненависті чи мови ворожнечі, чи інцидентів ненависті?

Андрій Кравчук: Ну, так, дійсно, це, так би мовити, «палка о двох кінцях», але навіщо взагалі ЛГБТІ-люди борються за свої права? Тому що ми хочемо жити відкрито, ми хочемо жити звичайним життям, не приховуватися від суспільства. І дійсно на перших етапах це підвищує рівень злочинів ненависті проти ЛГБТІ, бо в суспільстві зберігається ця гомофобна позиція. Я пам’ятаю, коли починав свою роботу, які дикі фантазії існували у суспільстві. Тепер ЛГБТІ-люди стали звичною частиною суспільства. Абсолютна переважна більшість людей вже якщо не знає особисто когось, то знає про життя ЛГБТІ-людей із засобів масової інформації, з культури сучасної. Ми бачимо, як це працює на Заході. Це різко зменшує негативне ставлення до ЛГБТІ-людей, бо, коли люди бачать правду, вони перестають боятися, бо боялися не правди, а своїх фантазій. Тому іншого шляху немає.

Я вам хочу сказати, наприклад, щодо ромів. Декілька років тому, коли ми займалися дослідженням дискримінації в Україні, я прочитав масу інформації по це. Я багато для себе зрозумів. Для мене це теж були люди, з якими я дуже-дуже рідко десь перетинався, і це були незрозумілі для мене люди. Мені були незрозумілі їхні проблеми і чому вони себе так поводять, і чому вони потрапляють в такі ситуації. Але, коли почитав про них, коли я дізнався, як вони живуть, які в них проблеми існують, я зрозумів, чому така ситуація склалася, і в мене змінилося ставлення до цих людей. Я думаю, що тут те саме буде.

Максим Петров: Пане Андрію, чи можете Ви сказати, що є певна особливість чи складність злочинів на ґрунті ненависті стосовно ЛГБТІ-спільноти порівняно з іншими соціальними групами?

Андрій Кравчук: Я думаю, у кожної групи є свої особливості, і, відповідно, злочини ненависті проти кожної соціальної групи мають свої особливості. Я хочу сказати щодо ЛГБТІ-спільноти. Ці особливості полягають, по-перше, в тому, що ЛГБТІ-спільнота розпорошена по всьому суспільству. Приблизно 5% людей належать до ЛГБТІ, і тому треба розуміти, що ЛГБТІ-люди зустрічаються в будь-якому великому колективі. Тобто, наприклад, це особливо яскраво проявляється у школі. Якщо не обговорювати з дітьми про це, то ви просто залишаєте одну дитину в кожному класі без будь-якого захисту. Ми розуміємо, що ми живемо в гомофобному суспільстві: якщо це не будуть робити вчителі, то це не буде робити ніхто.

Так само це стосується і взагалі будь-якого колективу: армія — у кожній частині, яка нараховує більше 20-ти людей статистично має бути один гей чи лесбійка.

Інша особливість злочинів на ґрунті ненависті проти ЛГБТІ полягає саме в тому, що частина з них, велика, як я сказав, є ідеологічно вмотивованою. Є злочини, які спеціально готуються та здійснюються організаціями, які бачать своїми чи не статутними цілями саме боротьбу з ЛГБТІ.

І, на жаль, серед найбільш активних і найбільш ефективних ворогів української ЛГБТІ-спільноти є одна з найбільш впливових суспільних груп у нашій країні — це церква. Вони постійно працюють з населенням, і те, що вони сприймаються суспільством як моральна сила, як якісь представники совісті, сумління, то це підриває всі зусилля нашої держави та громадянського суспільства.