Понад місяць росіяни тримали в нелюдських умовах у будівлі Нацполіції області відомого краєзнавця Олексія Паталаха. Олексій — член Українського геральдичного товариства, автор книжок, серед яких «Відлуння Великого Степу», «Станиці над Бугом», «Від Січі до Чорноморії». 

Чоловіка схопили під час окупації Херсона. Окупанти змушували його прославляти «заслуги» Російської імперії, попри реальні історичні факти. Свою історію Олексій Паталах розповів журналістам медіаплатформи «Вгору» та документаторам ініціативи «Трибунал для путіна».

Обшук

— Мене схопили 6 вересня, – розповідає Олексій. – Десь о 9 ранку я вийшов з квартири, зібрався на ринок по продукти. На сходовому майданчику, мене перейняла група озброєних людей. Шестеро в масках, камуфляжах. І озброєні дуже непогано, у них не автомати Калашникова були. Щось більш модерне. Пізніше дізнався, що це була ФСБ. 

Звеліли назватися і надати паспорт: «Ага, ти нам і потрібен!». Сказали повернутися до стінки обличчям, руки за спину. Надягли кайданки. Дістали ключі з моєї кишені, відчинили квартиру, наказали першим зайти, сісти на диван. Потім самі забігли. Я в 90-ті був свідком, як брали кримінальних авторитетів. Але тоді не було такої помпи. А ці прикривалися щитами, лазерами все просвічували, що тільки не робили! 

Побачили на кухні щойно законсервований сік виноградний і помиту соковарку. Питають: «Наркотики синтезируешь?» – «Та ні, то сік виноградний». – «А откуда виноградик, украл?» – «Чого вкрав? З дачі». – «А, значит, еще и дачу надо учесть!». Побачили кінську вуздечку, нагайку: «Что, садомазохизмом занимаешься?». Потім причепилися до віцмундира з моєї колишньої козацької канцелярської служби. А коли знайшли добірку журналів про українське козацтво, які видавали гетьманці в імміграції, отетеріли: «Ааа, американский шпион! Как давно работаешь на ЦРУ?» Найбільше їх розлютила стаття «Кубань – південно-східний бастіон України».

Серед тих військових був один, який вважав себе теж козаком, кубанським. Навіть почав дискутувати з Олексою щодо того, хто такі кубанці. Але не впізнав портрета кошового отамана, який провів чорноморців на Кубань. З оселедцем, з вусом, з пірначем, і ще й з орденом святого Володимира, який за Ізмаїл отримав. І оцей, що називався кубанцем, тиче пальцем на той портрет: «Это кто, Бандера?». Після того ще багато розпитували в Олекси – чому не любить Леніна, Сталіна, радянський союз, чому у нього немає портретів українських президентів, жовто-блакитного прапора.

Під час ув’язнення

— Потім наказали збиратися й одягти шапку. А у мене замість неї – зимовий кашкет. Причепилися, що це кашкет «СС Галичини». Взяли шарфик моєї покійної мами, зав’язали мені очі та кажуть: «Поедешь с нами». Я єдине спитав їх: «Мене розстріляють?». Ті почали сміятися: «Нет, пожарим и съедим». Отже, думаю, найближчим часом вб’ють. Привезли десь недалеко, у центр міста. Спустили в підвал, перед камерою зняли кайданки, запхнули всередину й наказали сидіти з зав’язаними очима, поки не стихнуть їх кроки. 

Камера, як потім роздивився Олексій, була одинарною. Склепіння бетонне, вікно, закрите металевим листом з просвердленими отворами, замість нар – дерев’яний поміст, на стіні полички. Світло горіло вдень й вночі. Замість туалету – п’ятилітрова баклага. Ще така ж – для води. У камері водогону не було, й доступу до питної води теж. Дозволяли набирати воду з системи опалення, коли зранку раз на добу на п’ять хвилин водили в туалет. А біля котельної (де в’язні набирали воду) окупанти показово приковували кайданками когось з синіх від побиття, закривавлених в’язнів.

Психологічний тиск і допити

Ввечері першого дня ув’язнення до Олексія прийшов, як потім з’ясувалося, керівник цієї ротації тюремників із позивним Ворон. Він ходив увесь час у балаклаві.

— Питає: «Знаешь, за что тебе взяли?». Відповів, що навіть уявлення не маю. «А потому, что интеллигент, писатель. За твои книжки взяли. Один писатель-интеллигент опаснее роты солдат. Потому что такие как ты, отравляют умы своими книгами. Читал я твои опусы, очень долго смеялся, что Потемкин – белорус». Я не витримав, зауважив, що це ж історичний факт, йому за акцент навіть знижували оцінки в університеті. А він: «Нет уже никаких белорусов, и украинцев скоро не будет». Потім питання з геральдики ставив. А наприкінець намагався довести, що вороги до слов’ян завжди приходять із заходу.

Наступного ранку історику принесли з бібліотеки обласної поліції книжку про партизанський рух на Вінниччині, надруковану ще за радянських часів. Мовляв, щоб ознайомився та зробив правильні висновки. Ту добу його не годували. Але потім давали в обід або кашу, або макарони із запахом тушкованки. Іноді приносили окріп без чаю, а коли – пакетик чаю без окропу.

На третій день ув’язнення до Олексія підселили сусіда. Звали його Володимир. Він був скульптором по дереву. А за радянських часів служив санітаром в Афганістані. Коли почалася війна на сході, був санітаром у зоні АТО.

Четвертого дня надвечір Паталаха викликали на допит. Проте це був не допит, а психологічний тиск. Відбувалося все в кабінеті Ворона. Спочатку той розпочав дискусію. Розповідав, звідкіля на світі взагалі з’явилися українці, хто тут на півдні уздовж Дніпра та на інших територіях сучасної України жив, хто панував. А потім вибухнув монологом, з якого випливало, що Московія завжди допомагала Південній Русі, зокрема, викупляла у татар полонених. 

Одразу після Олексія на допит викликали його співкамерника. Володимира катували електрострумом. Але чоловік навіть радів, бо – не довго.

— Більш того, він сказав, що нам сьогодні пощастило, – ділиться історик. – Бо ця ротація росіян «адекватна». Мовляв, б’ють лише тоді, коли підозрюють, що людина знає якісь цікаві для них дані військового характеру. Минула ротація ж «розважалася» тим, що гамселили та катували усіх, навіть без будь-яких питань. Та попри «адекватність» цих тюремників, ми з камер постійно чули крики в катівні. Постійно. 

Саджали на електричний стілець і краєзнавця. Йому пощастило, під час допиту пристрій зламався. 

Переведення з камери в камеру

Під час ув’язнення Олексія переводили в різні камери. Найменше, хвилин 40, він пробув у камері, де, за словами тюремників, утримувалися «опгшники» (тобто члени організованих злочинних груп).

— У 90-х я знав багатьох бандитів, – продовжує Олексій Паталах. – Вони на них не схожі були. Скоріше, на офіцерів, на бізнесменів. Їх там було восьмеро, хоча камера була невеличка. По хлопцях видно було, що їх катували. Вони сказали: «Твоя задача зараз – звідси вибратися. Вижити». Отак…

Потім оселили у приміщенні колишньої душової. Підлога, стіни – бетонні, обкладені кахлем. З меблів – стіл та стілець. Замість ліжок – гофрокартон. Олексій намагався спати, сидячи за столом. Підлога була холодною, а після перенесеного у важкій формі ковіду, у чоловіка вціліло лише 40% легенів. Запалення могло стати фатальним. Та розслабитися навіть під час дрімоти не вдавалося, бо у стільця (чи випадково, чи навмисно) ніжки було підпиляно і той міг «скластися» від будь-якого необережного руху.

Звідти Паталаха перевели в так звану «інтелігентну камеру», теж одинарну, з дерев’яним помостом. Там були двоє в’язнів: Вадим – футбольний фанат, безробітний кухар і Максим, картопляний фермер із Чулаківки – затримали, відгамселили та кинули до камери, бо не сподобалася його посмішка. 

— Коли мене туди перевели, Максима в перший же день відпустили, відправили на лівий берег. А ми з Вадиком часто медитували. Нас часом взагалі забували погодувати. Вадим згадував ті страви, які готував. І ми цілий день уявляли їх. Невдовзі до камери привели третього, Олександра. До війни працював у поліції, а потім погодився служити новій владі. Його взяли за корупцію. Цей Олександр перед тим зламав ногу і був у гіпсі. Його побили так, що перелом відкрився знову. Але йому дозволяли передачі, то ж ми іноді їли нормально.

Напередодні псевдореферендуму серед тюремників пройшла ротація. За старшого прийшов якийсь Євген – невисокого зросту, з претензією на інтелігентність. 

«На вихід»

— Після того нас майже не чіпали. Хоча Вадима під час допитів один раз побили до крові. І я йому навіть ту кров зупиняв. А 4 жовтня мені сказали збирати речі, на вихід. Зав’язали очі. Повозили довгенько, петляли по вулицях, потім висадили біля дому. Захожу у свою квартиру, там – повний розгардіяш. А в кухні чомусь такий запах, як у камерах був. Як з’ясувалося пізніше, у квартирі була засідка снайперів. Зжерли мої консерви, варення, вино майже випили. Прищіпки покрали. І чомусь не користувалися унітазом, а справляли малу потребу в пластикову пляшку, яку потім ховали за газову плиту.

Через нелюдські умови, в яких Паталах провів майже місяць, у нього дуже погіршилося здоров’я, почалися проблеми з легенями. Чоловік щодня ходив у лікарню на процедури. Але десь за тиждень йому передали, що Євген знову планує з ним зустрітися, поговорити про співпрацю.

З Херсона Олексій втік з міста на дачу в плавнях на річці Кошовій, куди не всяка техніка може пробратися. На дачі чоловік ловив рибу та спілкувався зі своїм котом, жив там аж поки місто не звільнили.

Повністю статтю читайте на сайті медіаплатформи «Вгору».

Матеріал підготовлено в рамках ініціативи «Трибунал для Путіна»

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

---

Якщо ви стали свідком чи жертвою воєнного злочину РФ, повідомте про це. Напишіть на пошту: [email protected] або просто залиште контакти й правозахисники з вами зв’яжуться. Кожна історія важлива! Ці свідчення не дозволять забути про горе, яке росіяни принесли на українські землі та покарати винних. З початку повномасштабного вторгнення, у рамках ініціативи Т4Р, задокументовано понад 43 тисячі воєнних злочинів Росії проти України. Усі дані документатори вносять у загальну базу, яка оновлюється щодня.

Нагадуємо, що мережа громадських приймалень УГСПЛ надає юридичну допомогу постраждалим унаслідок війни Росії проти України, за підтримки Програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини. Ми працюємо у 18 областях країни. Щоби дізнатися наші контакти, натисніть ТУТ.