УГСПЛ представляє матеріал з серії публікацій по елементах перехідного правосуддя від випускників освітніх курсів Української Гельсінської спілки з прав людини: «Люстрація, амністія, прощення, історична пам’ять».

Збройна агресія Російської Федерації проти України триває з лютого 2014 року. За цей час багато громадян опинились в окупації. Хтось залишився вірним Україні, хтось плекає надію на деокупацію після 9 років життя під незаконною владою, хтось вже втратив сподівання на повернення жовто-блакитного прапору в його населений пункт, а хтось робить усе, щоб цього так і не сталось. Одним із компонентів державної політики постконфліктного періоду має бути запровадження концепції перехідного правосуддя як способу довгострокового відновлення миру і неповернення до конфлікту. Які виклики будуть в українського правосуддя після деокупації територій та як їх допоможе подолати перехідне правосуддя – читайте в статті адвокатки, засновниці Тренінгової групи АС Анастасії Сербіної.

УГСПЛ продовжує серію публікацій по елементах перехідного правосуддя від випускників освітніх курсів Української Гельсінської спілки з прав людини: «Люстрація, амністія, прощення, історична пам’ять».

Суть перехідного правосуддя

Уперше поняття перехідного правосуддя було запропоновано Н. Крітцом у 1995 році. Далі у звіті Л. Жуане (Joinet), який розглядався в 1997 році Комісією ООН з прав людини, було розроблено 42 принципи запобігання безкарності осіб, які порушили права людини, згрупувавши їх за правами на правду (right to know), на правосуддя (right to justice), на репарації (right to reparation) і гарантіями неповторення (guarantees of non-recurrence).

Поняття «перехідне правосуддя» складається із повного спектру процесів і механізмів, пов’язаних із намаганнями суспільства прийняти спадщину масштабних зловживань минулого з метою забезпечення контролю, відправлення правосуддя і досягнення примирення. До перехідного правосуддя можуть належати як судові, так і несудові способи захисту права із різним рівнем міжнародної участі або без такого, а саме (але не виключно): переслідування винуватців, відшкодування шкоди або ж репарації, пошук правди, інституційні реформи, перевірка на відповідність займаній посаді та звільнення або ж поєднання вказаних механізмів.

У 2010 році Генеральний секретар ООН зазначив, що нормативним підґрунтям перехідного правосуддя є чотири стовпи міжнародної правової системи: міжнародне право прав людини, міжнародне гуманітарне право, міжнародне кримінальне право і міжнародне право біженців[3].

Концепція перехідного правосуддя має включати в себе 4 напрямки роботи:

• відшкодування шкоди постраждалим від конфлікту;
• притягнення винних осіб до відповідальності та запобігання безкарності;
• забезпечення права на правду про збройний конфлікт;
• впровадження заходів з недопущення виникнення конфлікту в майбутньому.

Виклики після деокупації територій

Нормативна база для застосування концепції перехідного правосуддя має розроблятися нами вже зараз, готуючи нас до подій після перемоги (в яку я щиро вірю та якої так сильно ми всі чекаємо). Разом із тим, процеси після деокупації територій (наприклад осінь 2022 для Харківщини) вскривають новий нарив із болем: адже після першої хвилі радості, накриває друга – шок, стрес, страх, гнів, ненависть.

Проведення фільтраційних заходів на повернутих територіях направлене на виявлення комбатантів, які не встигли покинути територію та переховуються серед місцевого населення, колаборантів та державних зрадників, які сприяли окупації, підтримували незаконні органи влади чи країну-агресорку, перейшли на бік ворога та зрадили своїй Батьківщині.

Наслідком таких фільтраційних заходів є чисельні кримінальні провадження (в більшості своїй за статтями 111 (державна зрада) та 111-1 (колабораційна діяльність) Кримінального кодексу України (далі – КК України), повсюдні затримання, поміщення людей до СІЗО, кримінальні переслідування.

На цій стадії держава в особі її агентів має бути з одного боку вкрай пильною, щоб не пропустити жодного злочинця, з іншого –  вкрай обережною, щоб не нашкодити цивільному населенню, яке є жертвою збройного конфлікту. На жаль, поки що ми можемо спостерігати, що ці умовні шальки терезів похилені в сторону  репресивної функції. Державна махіна затягує у свої жернова не тільки реальних злочинців, але й жертв, не роблячи між ними різниці та включаючи карний ухил на максимум.

Як наслідок, тільки за 2022 рік було зареєстровано 1957 кримінальних проваджень за ст. 111 КК України (державна зрада), з них 259 на кінець минулого року були направлені до суду з обвинувальним актом. Ситуація зі злочином, передбаченим ст. 111-1 КК України (колабораційна діяльність), ще більш масштабна. Так, за 2022 рік було зареєстровано 3851 кримінальне провадження, з них до суду скеровано з обвинувальним актом 269 проваджень.

Ситуація в 2023 році набирає обертів, і ми вже бачимо наступну статистику. Так, тільки за 6 місяців цього року по ст. 111 КК України було порушено 687 кримінальних проваджень, направлено до суду обвинувальних актів – 92, а за ст. 111-1: порушено 2115 кримінальних проваджень, скеровано до суду з обвинувальним актом – 353.

Кожний ефективний контрнаступ наших воїнів приносить нову роботу для правоохоронних органів. На них лягає доволі потужне навантаження у вигляді кількості справ та фігурантів, спотвореності або відсутності доказової бази, складності роботи зі свідками тощо. І олії у вогонь підливає саме суспільство, яке хоче швидких рішень: масових вироків з максимальною мірою покарання. Суспільство, яке зазнало таких нищівних нападів, цілком можна зрозуміти. Ми всі вже когось або щось втратили, і втрати тільки зростатимуть. Пошук винних – спосіб жити далі, ниточка, яка тримає постраждалу особу.

Якщо наша держава обере шлях «карати кожного, хто схибив», то на території Донбасу та Криму майже не залишиться жодної людини з числа місцевого населення, які залишились жити в окупації, та не мали офіційних «стосунків» з незаконними органами влади.

Чим довше триває окупація (а для деяких «новоокупованих територій» це півтора роки), тим менше шансів знайти людину, яка проживала це пекло у вакуумі.

Серед основних викликів після деокупації, до яким ми маємо бути готові, є:

–        отримання інформації про масові знущання, серйозні порушення прав людини, катування тощо;

–        отримання інформації про кількість загиблих, зниклих безвісті та тих, кого представники незаконної влади заарештували та вивезли в невідомому (або відомому) напрямку;

–        масові виїзди наших громадян на інші непідконтрольні території чи на територію країни-агресорки через побоювання бути притягнутими до відповідальності (і офіційні особи нашої країни тільки зміцнюють таку позицію);

–        заходи переслідування цивільного населення як з боку правоохоронних органів, так і з боку соціуму;

–        масові повідомлення про причетність тих чи інших до колабораційної діяльності чи здійснення державної зрази;

–        вимога суспільства до «очищення» нації від зрадників;

–        підвищення конфліктогенних факторів, можливий навіть розкол населення.

У контексті перехідного правосуддя на перший план одразу після деокупації мають поставати питання притягнення винних осіб до відповідальності та запобігання безкарності, а також забезпечення права на правду про збройний конфлікт.

Оцінка поведінки громадян під час збройного конфлікту

Задля того щоб вирішити питання про притягнення винних осіб до відповідальності та запобігання безкарності з урахуванням дотримання стандарту розслідування, перше, що потрібно зробити – оцінити поведінку наших громадян під час окупації/бойових дій.

Тільки ті, хто пережив окупацію/пекло бойових дій, можуть зрозуміти стан іншої людини в схожій ситуації: на що довелось піти та чим пожертвувати, щоб вижити. Задоволення базових потреб людини – це перша рушійна сила для дій. Відповідно, оцінка поведінки кожної особи, яка в очах правоохоронного органу/суспільства є зрадником чи колаборантом, є головним мірилом для визначення питання про наявність або відсутність ознак кримінального правопорушення в діях тієї чи іншої особи.

Так, не є кримінальним правопорушенням заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності (ст. 39 КК України).

Дотримання цієї норми є стандартом в питанні притягнення особи до відповідальності.

Більшість злочинів, які потенційно можуть бути інкриміновані цивільному населенню, вчинених в умовах збройного конфлікту, належать до умисних злочинів. Відповідно необережність, відсутність згоди або добровільності має враховуватись як ознака, яка виключає кримінальну караність. Проте, на обрії з’являється ще один аспект перехідного правосуддя – право на правду про збройний конфлікт. Адже, якщо людина була виключена з кола злочинців, скоріше за все вона є жертвою. Ми маємо знати і цю історію також.

На початку цього матеріалу мною вже було зазначено, що підґрунтям перехідного правосуддя є комплементарне застосування міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права, міжнародного кримінального права та міжнародного права біженців.

Станом на сьогодні нам варто більш детально вивчати міжнародне гуманітарне право та доводити його зміст не тільки для пересічного громадянина, а й до представників влади, адже воно виступає мірилом під час збройного конфлікту та завдає рамки поведінки воюючих сторін, у т.ч. по відношенню до цивільного населення.

Так, наприклад, Конвенція про захист цивільного населення під час війни встановлює норми поведінки окупаційної влади по відношенню до цивільного населення, яке опинилось в окупації. Серед іншого варто звернути на такі вимоги:

–        Окупаційна держава може залучати до примусових робіт лише осіб, що перебувають під захистом, яким виповнилося 18 років, і лише до такої роботи, яка є необхідною для забезпечення потреб окупаційної армії або для належного забезпечення населення окупованої країни комунальними послугами, продуктами харчування, житлом, одягом, транспортом та медичними послугами. Особи, що перебувають під захистом, не можуть бути примушені виконувати будь-яку роботу, що передбачала б їхню участь у воєнних операціях. Робота повинна виконуватись лише в межах окупованої території, на якій знаходяться ці особи. Кожна така особа, наскільки це дозволяють обставини, повинна бути залишена на своєму звичайному місці роботи. Робота повинна належним чином оплачуватись та відповідати фізичним та інтелектуальним можливостям робітників. Дія чинного в окупованій країні законодавства, яким регулюються умови та гарантії праці, зокрема що стосується зарплатні, робочих годин, обладнання, попередньої підготовки та компенсації за виробничі травми та хвороби поширюватиметься на осіб, що перебувають під захистом, залучених до роботи зазначеної в цій статті. У жодному разі примусове залучення до праці не повинно передбачати участі робітників в організаціях військового або напіввійськового характеру (ст. 51 цієї Конвенції). А що нам про це каже Кримінальний кодекс? Що це злочин, наприклад, ч. 2 або ч. 4 ст. 111-1 КК України.

–        Окупаційній державі забороняється змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов’язків з міркувань совісті (ст. 54 цієї Конвенції);

–        Окупаційна держава зобов’язана за допомогою всіх наявних засобів та в співробітництві з державними та місцевими органами влади забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови задовільні з погляду охорони здоров’я та санітарії, зокрема, вдаючись до вживання та проведення профілактичних та запобіжних заходів, необхідних для запобігання поширенню інфекційних захворювань та епідемій. Медичному персоналу усіх категорій буде дозволено виконувати свої обов’язки (ст. 56 цієї Конвенції). Але наша ст. 111-1 КК України не здійснює жодного розрізнення та не наділяє жодним імунітетом медичних працівників.

Наразі дуже розповсюдженим також є наратив про те, що всі, хто платить податки на окупованій території, фактично підтримує державу-агресорку, спонсорує її воєнну міць та автоматично є колаборантом.

З точку зору міжнародного гуманітарного права справляння податків є законним правом держави-окупанта. Вказана теза підтверджується вимогами ст. 48 IV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додаток до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі. Так, якщо на окупованій території окупант стягує визначені такою державою податки, мита і збори, він здійснює це, по можливості, відповідно до чинних правил оподаткування та їхньої сфери дії, внаслідок чого, на нього покладається обов’язок нести витрати по управлінню окупованою територією у тій самій мірі, як це був зобов’язаний робити законний уряд.

Ментальне повернення «людей» як складова повернення територій

Ми вже зараз маємо проводити доволі серйозну роботу по вивченню міжнародних стандартів, які застосовуються під час збройного конфлікту. Оцінка поведінки цивільного населення має відбуватись крізь призму наведених вище та інших норм міжнародного права.

Хочу додатково звернути увагу, що мій матеріал не стосується комбатантів нашої країни, які перейшли на бік ворога (зрадників), бо щодо їхньої поведінки мають застосовуватись інші стандарти.

Моя стаття присвячена звичайному цивільному населенню, дії якого будуть під прискіпливим поглядом всього нашого суспільства. І з огляду на те, що будь-яка думка про окуповані території «пропахла» стигмою про «ждунів руського миру», в підтвердження чого я часто на всіх рівнях мого можливого спілкування чую про те, що якщо людина не виїхала з окупації – значить вона колаборант, відповідно, деокупація території – це виклик для всього нашого суспільства: і для тих, хто був в окупації, і для тих, хто там не був.

Якою буде наша суспільна реакція на визволення Донбасу? Чи ми реально до цього готові? Чи можемо ми як богиня Феміда бути справедливими, безсторонніми та неупередженими? Ми маємо зробити усе, щоб наблизитись до цього стандарту. Після «тверезої оцінки» поведінки людини з урахуванням концепції перехідного правосуддя та китів, на яких воно має відбуватись, перед нами постане ще більший виклик – що робити з тими, хто обрав не нашу сторону конфлікту цілком свідомо? Чи може людина помилитись в період війни? Чи має право така особа на прощення? І якщо так, то як вона має спокути свою провину?

Виходом можуть бути державні акти щодо помилування, прощення, амністії, вжиття інших заходів, у т.ч. люстрації, або, щонайменше, підтвердження рівня володіння державною мовою чи знання стандартів освіти для вчителів.

Ці і не тільки ці питання мають вже шукати відповіді в нашій голові, щоб коли прийде час (а на мою думку, він вже настав) ми були готові і на рівні держави, і на рівні суспільства повертати не тільки території, але і кожного нашого громадянина, який дивився не в той бік.

Лише через примирення та прощення ми можемо об’єднати давно розділену нашу країну, щоб відвернути можливість повторення історії. Допоки цей урок не буде вивчено, ситуація повторюватиметься знов і знов. Ми маємо стати нацією, а не тільки населенням на 603 628 км². 

Читайте також:

---

Підписуйтесь на сторінки УГСПЛ у соціальних мережах:

Facebook | Instagram | Telegram юридичний | Telegram з анонсами подій | Twitter | Youtube

---

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми «Права людини в дії», яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та УГСПЛ.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час, загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд. доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо Вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за тел. (+38 044) 521-57-53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: http://www.usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: https://www.facebook.com/USAIDUkraine.